Анна Хома - Репетитор

Граната в руці відчайдушно обважніла, але Андрій глянув на лікаря — і охота воювати відпала. Той не збирався перечити синові, задумливо споглядаючи настінну геометрію. Син тим часом посунув нагору, як німий до суду.

— Дякую за буду, — кинув Андрій в хлопця, який від несподіванки зупинився і вп’явся в нього очима.

Ні, він не помилився. Нарвані то були очі. Темні. Вогненебезпечні.

— Ходять тут усякі, — виразно пробурмотів Фанат. — А потім золото пропадає…

— І що — багато у вас золота? — поцікавився Андрій.

Мляво поцікавився. Війна закінчилася, ще не розпочавшись.

— Не радій: сам не донесеш, — відповіли йому вже згори і грюкнули дверима.

Коли тебе підозрюють безпідставно — сиди і мовчи, бо інакше можуть з’явитися вагомі підстави тебе підозрювати. Але якщо ти будеш сидіти і мовчати, тебе почнуть підозрювати ще енергійніше. Тому, як радять фанати, якщо не можете відразу взяти й захворіти на менінгіт, зімітуйте хоча б невеличкий апендицит: можливо, від вас наразі відчепляться.

Порожнеча в животі поволі відступала, але вставати він би собі не радив. А треба було.

— Пані Маріє, принесіть мені, будь ласка, мої шкари, бо якщо я вам їх подарую, мене вдушить жаба, я себе знаю.

Жінка у фартусі метнула погляд що-я-маю-робити на господаря. Мала таку звичку: мовчки на все запитувати дозволу, лишаючись воднораз непомітною, сторонньою.

— Ніяких шкарів, — безсовісно заявив лікар. — Сьогодні відпочиваєте, а завтра я обстежу вас за повною програмою. У вісімнадцять років заборонено слабувати.

— Я прикидаюся.

— Ви занадто худі, як на свій вік; шкірні покриви, попри засмагу, нездорового відтінку, кон’юнктива очей виражено бліда. Це не можна списати на струс. Підозрюю хронічний процес. Точніше знатиму завтра.

— Завтра я кинусь під катафалк: жити все одно недовго, то хоча б закопають безплатно.

— Не мудруйте. Відведіть його до вітальні, пані Маріє, нагодуйте, обов’язково чогось гарячого дайте, і нехай багато не ходить. Я пізніше загляну.

Він говорив так переконливо, що Андрій сам повірив, буцім нікуди не треба рушати. На мить повірив.

— Мені б шкари. Взуванку. Кросівки, по-вашому, — вкотре повторив. Поглухли вони всі тут, чи що?

Та ось лікар, здається, почав метикувати, що до чого. Ворухнув вусами, збовтав маленьку пляшечку, з якої був капав у воду оту гидоту, і врешті підняв на Андрія очі. Такі ж темні, як у сина.

— Не сприймайте Остапові слова серйозно. Мій син часто не думає, перш ніж говорити.

— А може, навпаки: говорить те, що думає?

— Тоді ще гірше… Я довго вважав, що то перехідний вік, але… Він до всіх так ставиться… він… зовсім не такий, яким мав би бути.

— Всі ми не такі.

— Так, але ви в тринадцять років не…

— У тринадцять років я вигнав з дому свою маму.

Виявляється, йому зовсім не важко промовити це вголос.

Зовсім не важко. Тільки до горла вкотилась шерхла грудка і ніяк не давалася до ковтання.

Тринадцять років. Він ще такий малий і такий несамовито дорослий…

— Менше з тим, — розірвав мертву тишу господар. — Сьогодні ви ночуєте в нас.

— Не думаю. — Андрій підвівся. Ноги, щоправда, ще бунтуються. Варто б нагадати їм, хто в домі хазяїн.

Лікар ще раз в задумі звернувся поглядом до трикутно-квадратової химерії на стіні. А потім…

— Я просив би вас залишитись.

Як просто: «просив би…». А очі так само темні, як у сина. І що за ними — невідомо.

Андрій знову хутко сів на ще не вистиглу сходинку.

— Андрій, — замість відповіді відрекомендувався він. Не пасує сидіти на чужій сходинці безіменним. — Можна, я ще тут посиджу?

— Ігор Васильович. Можна, але не бажано.

— Дуже приємно.

— Що тут такого приємного? — насупився лікар, а всі смішинки разом посунули з його вусів на-гора.

— Що ви посилено звертаєтесь до мене на «ви», а я ж навіть по батькові не назвався.

— Малий ще по батькові зватись.

— Тоді кличте мене просто: пане Андрію. Я не гордий.

— Мені здається, що в тебе піднімається температура.

— Люблю, як наші лікарі бадають хворих: це у вас висипка чи мені здається?

— Сказитися можна від сьогоднішньої молоді. Пані Маріє, вкладіть його на диван, зробіть мені таку ласку. Але перед тим обов’язково заклейте рота цьому дотепникові.

Картина, що відкрилася Андрієві за дверима передпокою — тими, що навпроти виходу, — так вразила його, що він ошелешено вкляк. Вкотре. А свідомість вирішила, що перед нею інший вимір.

Вітальня. Звичайні шпалери в дрібну-дрібну квіточку. Ситцеві фіранки з візерунком, який геть не припасований до шпалер. Тапчан і два різнобарвні кріселка з вичовганими поручнями. Стара книжкова шафа з увігнутими полицями. Люстра з дешевих скелець і протертий килим поверх лінолеуму.