Анна Хома - Репетитор

Лікар повернувся опівночі й кілька разів вжив у розмові місцеві діалекти.

Виявилось, що машина заглухла на півдорозі й довелося чекати на таксі. За такої погоди!

— Слухай, Андрію, може, залишишся ночувати? Там така… погода!

— Ні, дякую! — різко, дуже різко відповів Андрій.

Лікар округлив очі.

— Мені треба… бути в одному місці, — спробував залагодити свій промах Андрій.

— Добре, якщо треба, — дещо розгублено погодився лікар.

І Андрій притьмом вилетів на свіже повітря.

Яка там видалася погода! Важкий рок і скрипка. «Стінг» і Ванесса Мей. І вітер яко соліст на велетенській арені міста. І світломузика з розбурханих хмар і помаранчового місяця.

Рвала струни скрипка, ревла бас-гітара, хуртовинило вулицями й парками налетілим зі сходу циклоном. Било в груди, в лице, в очі, у вікна й двері, в дерева й світлофори, шматувало, шарпало, крутило, жбурляло піском і листям, вищало і зойкало і не бажало вщухати…

Бог бавився.

Андрій несподівано для себе опинився на трамвайній зупинці, тій самій, де зустрілися в прадавні часи його батьки.

Бог бавився, як малолітній шибеник.

Ні, він не був аж таким наївним, щоб сподіватися, що дороги його батьків можуть коли-небудь перетнутися. Так само, як ніколи вони не стануть такими неймовірно, юними, якими знала їх ця зупинка.

Але ніхто не заборонить йому сісти тут і поплакати.

Бог бавився, як малолітній шибеник, що тримає в руках пускову установку атомної бомби.

Андрій сів, але не заплакав. Він побачив. План. Готовий план.

Готовий план убивства.

Наче той чекав на нього на цій зупинці, холодний і мовчазний на тлі нуртуючої стихії.

З Андрієм такого ще не траплялося. Він ніби йшов і ніби стояв, ніби завертав, але водночас прямував просто до мети. Ніби пам’ятав, куди йде, і знову забував.

Морок крокував поруч, підтримуючи й підбадьорюючи його. Старий добрий морок.

Щось відбулося, а він ніяк не міг збагнути, ЩО?

…Захеканий, він зупинився. І раптом скам’янів. Перед ним постав з темряви будинок, і він міг заприсягтися, що вже бачив цей будинок саме у цьому ракурсі, бачив саме з того місця, де зараз стояв. Дежа вю?

Вітер штурхонув його у плечі.

ІДИ!

Двері відчинилися легко, без спротиву. Важкі броньовані двері. Ніби чекали.

Чийсь здивований окрик ковзнув свідомістю, але Андрій не звернув на нього уваги.

ДАЛІ!

Ось і сходи. Він більш ніж впевнений, він знає, що вже йшов цим шляхом, але тоді у його руках було щось пласке й холодне, що водночас обпалювало руки вогнем.

ТАМ!

Він дещо втратив орієнтацію, але смуга світла з-під дверей вказала йому напрямок. На сто відсотків правильний напрямок.

Морок блукав кімнатою, вмирав під світлом настінного бра, щоб знову й знову воскреснути по закутках. Цей морок з прадавніх часів жив у ньому.

ПРИВІТ!

Праворуч біля стіни біліло ліжко. Андрій ступив ближче (щось заважало йому дивитися), ще ближче, ще…

Два ножі з білими пластмасовими колодочками рвалися з тіла і ніяк не могли вирватися. Крови майже не видно. Зате видно ОЧІ.

Андрій не втримався на ногах і осів долі. Ті очі ще жили, але вже бачили, якого кольору морок із зворотнього боку. Рвалися до нього з орбіт — і западали в глибокі провалля. Розбивали його на друзки — і благали про помилування.

Андрій відчув на руці опік, глянув і побачив, що то його сльози.

У голові калатала одна думка: «Це не я… не я… не я..».

Але перед очима стояла, як мара, одна безжалісна картина: він, Андрій Шелепінський, підносить затиснуті у руках ножі, і цієї ж миті батько розплющує очі.

ЦЕ НЕ Я!!!

Андрій прокинувся і подивовано поглянув навсебіч. Відтак обізвав себе йолопом і з полегшенням відкинувся на подушку.

За сорок вісім годин його домівка зазнала вкрай дивовижної метаморфози: порожня, сира, зі слідами затоплення на стиках, облупленими стінами і чорним розсохлим паркетрм, облізлою фарбою на рамах вікон і розбитими шибками у дверях, з закопченою кухнею і розколотим умивальником у ванній, ненависна йому впродовж багатьох років, вона… враз зробилася найкращою оселею на земній кулі. НАЙкращою.

Менше з тим. Прокинувшись, він її не впізнав. Знайому до останньої тріщинки на стелі — не впізнав. І ще довго не міг повірити, що вона існує реально, а не є черговим трюком його хворої уяви, і що він у ній так само реальний, як іржаві батареї та лампочка без плафона.

За сорок вісім годин акції компанії «Воля» зросли до нечуваних висот. Він шалено волів придбати ці акції, але вони виявилися недосяжними, забороненими. Безцінними. Акції, які раніше він продавав за безцінь.