Анна Хома - Репетитор

Одноосібний володар царства обтічних форм, роздвоєних язиків, холодної крови і теплих барв висушеної далекою пустелею шкіри. Гадає собі, що володар.

Що думають арештанти — невідомо, але щораз спільно з ними прислухаючись до кроків і намагаючись вгадати, у якому настрої прибув володар, Андрій Шелепінський внутрішньо скручується у клубок, втягнений у протистояння, де позицію людини він вже прийняти не годен, а позицію тварин — ще не здатен.

Допоки шеф не примушує його глянути на тераріум очима змії…

Авітаміноз — це така штука, від якої у людини випадають зуби і волосся. У змії руйнується роговий покрив і запалюються очі. Але спочатку вона відмовляється від їжі. Категорично.

Якось він помічає, що удав не реагує на велику апетитну ящірку. У суботу не реагує, у неділю не реагує… У «Грін Піс» ця солідна зміюка начебто не подавала заяви, надміру постити — за нею теж не водилося…

Недовго думаючи, він бере і доповідає про це неподобство шефові. Дурний, а не лікується.

Як він дізнається потім, попередні зміни доглядальників теж помічають удавові примхи, але не збираються підіймати зайвого галасу: не реаґує, хай не реаґує, баба з воза — кобила… точно, на перекур. Вони ж бо добре пам'ятають, як колись захандрив мешканець порожньої тепер клітки і що тоді витворяв засмучений шеф…

А він цього не знає. Тому доповідає. Чим засмучує шефа невимовно.

Через прірву літ він пам'ятатиме оте жахітливе заціпеніння, яке заполонить його — так, його, Андрія Шелепінського власною персоною — у клітці з абомою… Він пам'ятатиме гаряче (сорок градусів) повітря, хрускіт піску під ногою, сліпуче світло низько над головою і дику неправильність у світобудові: кути не такі, як ззовні. Чомусь. Потім до нього доходить, що кути паралелограма ззовні мають лише двісті сімдесят градусів, а решта дев’яносто знаходяться всередині, і коли звідти переходиш сюди, починаєш розуміти, що дев’яносто — це дуже мало. Що Земля — кругла, і світ навколо повинен мати триста шістдесят градусів. Можна більше, аби не менше…

Такими припадочними думками він намагається відволікти себе від однієї-єдиної думки, що дряпає кігтиками потилицю: за спиною, на відстані двох кроків обвиває каміння своїм пружним лискучим тілом УДАВ. І між ними немає огорожі зі скла.

А дверцята зачинені на заслінку. І краще не пробувати їх відчинити, бо можна ще більше засмутити улюбленого шефа…

Пізніше, ночами, у службовій кімнаті-кухні, де стоїть плитка і тапчан, як завше при ввімкненому світлі і прочинених дверях, не в спромозі спати через постійні шарудіння, сичання і плескіт, він прокручує події цього тижня і усвідомлює, що щось змінилося. Ні, Земля й далі кругла, але він — з милости шефа — уже не є він. Бо відтепер подолав у собі черговий бар ’єр, і ТІ, що у клітках, більше не будуть ТИМИ, що у клітках. Відтепер кожен з них отримає своє прізвисько і нібито нічого проти не матиме.

Про шефа, який, зачувши про хворобу свого улюбленця, кинеться до аптечки, тицьне Андрієві до рук шприца і ампулу вітаміну В12, упхне до клітки і накаже зробити удавові заштрик, бо десь вичитав, що це допомагає, і все це станеться настільки блискавично, що він і рота не встигне роззявити… Про шефа, який зачинить за ним дверцята, оббіжить клітку і впаде навколішки перед млявим, з запаленими очима удавом і благатиме не помирати… про м’якосердного і несамовитого шефа він тієї ночі навіть не згадуватиме.

Викликаний, врешті-решт, ветеринар спокійно увійде до клітки (де мертвий Андрій Шелепінський простоїть стовпом сорок хвилин і по-справжньому не вмре лиш тому, що удав за спиною не рухатиметься), спокійно огляне абому і пропише гліцерофосфат кальцію, полівітаміни і опромінення ультрафіолетом.

І абома піде на поправку. А згодом настільки звикне до рук свого годувальника, що черкатиме рашпатою мордою йому по пальцях. Бавунькатиметься.

— Я тебе влаштував, чоловіче, я мушу знати, чому ти пішов звідти? Як психолог і як твій друг.

— Але насамперед — як психолог.

— Аякже! Я — аналізатор. Аналізую, співставляю і роблю висновки, — робив, бо ти чомусь раптом відмовляєшся надавати мені необхідну інформацію…

— Про мене ти теж робив певні висновки?

— Слухай, чоловіче, ми відволікаємося від теми…

— Теж?!

— Два дні і одну ніч на тижні, плюс вівторки і четверги під час канікул ти стабільно проводив у обстановці, м ’яко кажучи, далекій від побуту пересічного українця. А навколишня дійсність, як відомо, формує наш світогляд, хочемо ми того чи ні.