Анна Хома - Репетитор

У кабінеті запанувала могильна тиша.

— Було мало операцій, — повільно відказав лікар. — А ви тут… як?

— Помаленьку.

На порозі кабінету вродився Андріїв супротивник. Розхристаний, розпатланий, з червоними очима.

«Невже і в мене такий вигляд?!»

— Нічого не хочу чути! — категорично заявив лікар на спробу Остапа відкрити рота. — 3 вами можна зхибнутися! Ти не дістанеш за сьогоднішній день ні цента, а ти… тебе я, напевно, відправлю до бабці.

— Не відправиш, — крізь зуби мовив Фанат.

— Хто сказав, що ні?

— Не відправиш! — викрикнув він і, як був, у тапочках, вискочив на вулицю.

Лікар блискавично зник у кабінеті.

Андрій вже виходив, коли на сходах з’явилася Віра одразу з чотирма фломастерами, затиснутими в пальцях. Вона ніяк не вміла працювати з одним.

— Я не можу дістати до стелі.

— Що?

— На стелі тоже є песики.

Андрій байдуже відповів:

— Треба казати — теж. А ти попроси тата, хай допоможе. Наше заняття на сьогодні закінчено.

І вийшов.

…Коли він завернув і спрожога влетів до Остапчикової «буди», Віра стояла перед високим стосом братових підручників, викладених нею на письмовому столі, і серйозно примірялася до цієї саморобної драбини.

Вислів «серце обірвалось» дуже і дуже точний.

…Йому тринадцять. Славко і далі витрачає на нього свої канікули, свої нерви і свої гроші, а він і далі відбивається, ніби те, що лишилося за спиною, варте, щоб його боронили.

— Я з тебе вмру. Ти рівно двадцять одну хвилину мовчиш і тільки те робиш, що зиркаєш на всіх, ніби хтось у тебе три кіло ковбаси вкрав. Розслабся, прийми світ таким, яким він є, і скажи йому все, що ти про нього думаєш. Не бійся. Язик людині даний, щоб говорити, а не їжу в роті перевертати. Давай поекспериментуємо. Що, наприклад, ти думаєш про-о… оцю парасолищу, яка над нами. Ну?.. Нічого не надумав? А я думаю, що вона перекривлена, зовсім не дає тіні і протікає в дощ, ось. Знову мовчиш. Таке враження, що ти ніколи ні з ким не спілкувався, не базікав і не теревенив. Чого ти боїшся? У крайньому разі, тобі можуть дати в писок, але якщо ти думаєш відмовчуватися все життя, то вибач мені, то не життя. Добре, мовчи. Ось під'їхав тролейбус, я зараз сяду в нього і чкурну геть, бо з тобою не ці-ка-во, розу…

— Червоний, з рогами і без хвоста.

— Ти це про кого?! А-а, тролейбус. Ти так не жартуй, бо можеш дістати в писок.

Він вчиться. Говорити, сміятися, дивуватися. Вчиться сперечатися і горлати дурнуваті пісні. Заповнювати чимось свої дні, а не ховатися від них у кімнаті. Того, чого не навчила, а може, й не вміла його мама. Вчиться. Жити.

— Тепер про серйозне. Куди ти дивишся? Куди ти дивишся, я тебе питаю? Ця лялька тобі не по кишені і не по зубах. Мені? Мені так само. Але будьмо оптимістами: колись їй набриднуть шикарні машини і бритоголові бамбетлі за кермом, і вона зверне свій погляд на нас, простих і надзвичайно скромних, інтелігентних, глибоко неординарних… Що кажеш? Про серйозне? Добре, давай про серйозне. Як ти думаєш: сто грамів вистачить? Хто сказав — на двох. Я тобі дам — на двох. Ти з хорошого приклад бери, його в мене багато, хорошого, і, може, прийде той час, коли я буду брати приклад з тебе… Отже, скільки днів за своє свідоме життя ти провів у школі? Що, попався? Відтепер ти школу більше не прогулюєш.

— А за що я житиму?

Славко довго дивиться на нього, потім спльовує і тихо цідить:

— Повбивав би.

— Кого?

— Довго перераховувати.

Закінчується тим, що вони укладають договір (княжий, як охрестить його Славко, тому що укладався він в барі на вулиці князя Романа): Андрій за чотири роки, що зосталися йому в школі, опановує всі неопановані предмети і одержує атестат без трійок («протести можете надсилати до Верховної Ради»), а Славко зобов'язується натомість підшукати йому роботу без відриву від навчального процесу.

— А що буде, як я не дотримаюсь угоди?

— Скину з шістнадцятого поверху.

Ліфт вперше в його житті рушає догори.

Життя береться за ножівку, щоб підпиляти троси.

Наступного дня Віра зустріла його світлофорними очиськами і змовницьким пошептом, який було чути на весь другий поверх:

— Він вчора так сміявся, так сміявся…

— Хто?

— Остап. Я все-все чула… А потім банку таку ж такою довгою трубочкою, а Антон помагав тримати, а Марія…

— Де він?

— Хто?

— Та Остап.

— Лежить. Він так кричав на Марію, бо вона принесла їсти… Вони кажуть, шо він курив. Але він не курить, точно-точно.