Елізабет Костова - Історик

— Навіть дзвоник той самий, — сказав він задоволено, смикаючи за мотузку біля вхідних дверей і зачісуючи рукою назад волосся.

Вийшов чоловік, він накинувся на мого батька, як торнадо, обійняв його й став щосили плескати по спині, гучно поцілував його в обидві щоки, а потім занадто низько нахилився, щоб потиснути мою руку. Його рука була величезною й теплою, він поклав її мені на плече, коли ми йшли до будинку. У погано освітленому холі, де було багато старовинних меблів, цей чоловік закричав, як тварина.

— Джуліє! Джуліє! Швидше! У нас гості! Іди-но сюди! — у нього був жахлива англійська, але він говорив упевнено й голосно.

Висока всміхнена жінка, що вийшла, одразу ж сподобалася мені. У неї було сиве волосся, схоже на срібло, вона заколювала його ззаду, відкриваючи видовжене обличчя. Спочатку вона посміхнулася мені й не стала нахилятися, щоб привітатись зі мною. Її рука була теплою, як у чоловіка, жінка теж поцілувала батька в обидві щоки, похитала головою, говорячи щось італійською.

— А в тебе, — сказала вона, звертаючись до мене англійською, — буде своя кімната, згодна?

— Гаразд, — погодилась я.

Мені це сподобалося, я сподівалася, що моя кімната буде поруч із кімнатою батька і з неї буде відкриватися вид на долину, з якої ми піднімалися таким крутим схилом.

Після вечері в оббитій каменем їдальні всі дорослі відкинулися назад і зітхнули.

— Джуліє, — сказав мій батько, — з кожним роком ти стаєш дедалі кращою куховаркою. Ти стала однією з найкращих куховарок Італії!

— Не кажи дурниць, Паоло, — у неї була англійська з акцентом Оксфорда й Кембриджа. — Ти завжди такий.

— Може, це через «Чіанті», дай-но мені поглянути на цю пляшку.

— Давай я тобі ще наллю, — втрутився Массімо. — А що вивчає твоя прекрасна дочка?

— У школі ми вчимо всі предмети, — сказала я просто.

— Гадаю, що їй подобається історія, — додав батько. — Також любить розглядати визначні пам’ятки.

— Історія? — Массімо наповнив склянку Джулії, а потім свою вином гранатового кольору або кольору темної крові. — Як ти і я, Паоло. Ми назвали так твого батька, — пояснив він мені, — тому що я терпіти не можу ці ваші нудні англійські імена. Пробач, я просто не можу, Паоло, друже мій, ти знаєш, я ледве не впав як мертвий, коли мені сказали, що ти покинув роботу в академії, щоб perley-vous по усьому світу. Я сказав собі: значить, йому більше подобається говорити, ніж читати. Чудовий учений, загублений для світу — ось хто твій батько.

Він налив мені півсклянки вина, не спитавши батька, а потім додав туди води. Тоді він мені сподобався.

— А тепер ти говориш нісенітницю, — спокійним тоном сказав батько. — Мені подобається подорожувати.

— А, — Массімо похитав головою. — А твій куратор, професор, колись говорив, що ти будеш кращим, ніж усі вони. Ні, я нічого не хочу сказати, у тебе чудова, успішна організація, я знаю це.

— Нам потрібні мир і дипломатичні відносини, а не купа досліджень на теми, які більше нікому не цікаві, — відповів батько, посміхаючись.

Джулія запалила світильник на серванті й вимкнула верхнє світло. Поставивши світильник на стіл, вона почала розрізати торт, на який я весь цей час намагалася не дивитись. Під ножем він виблискував, як обсидіан.

— В історії не може бути непотрібних тем, — сказав Массімо, підморгнувши мені. — До того ж навіть великий Россі завжди казав, що ти його найкращий студент. Усім нам насилу вдавалося задовольнити того хлопця.

— Россі!

Це ім’я злетіло з моїх губ ще до того, як я встигла усвідомити. Батько важко подивився на мене з-за таці з тортом.

— Так ти знаєш легенди про академічні успіхи свого батька, юна леді? — Массімо поклав у рот великий шматок шоколадного торта.

Батько ще раз поглянув на мене.

— Я розповідав їй кілька історій з того часу, — сказав він.

Я почула в його голосі застереження бути обережною. Але за хвилину я подумала, що, можливо, цей натяк був зроблений Массімо, а не мені, тому що від його наступних слів я вся похолола, але батько, швидко втрутившись, змінив тему розмови на політику.

— Бідний Россі, — сказав Массімо. — Чудова людина, таких не зустрінеш. Подумати тільки: так дивно, як може хтось просто так розчинитися в повітрі, зникнути.

Наступного ранку ми сиділи на залитій сонцем базарній площі в центрі міста — піджаки застебнуті на всі ґудзики, у руках брошури — та спостерігали за двома хлопчиками, які, мабуть, як і я, були школярами. Вони, галасуючи, грали футбольним м’ячем перед церквою, а я терпляче чекала, як чекала весь ранок, поки ми ходили по маленьких каплицях «з елементами Брунелескі», якщо вірити словам втомленого нудного гіда, потім ми ходили в Палаццо Публіко, подивилися на велику камеру, що століттями правила за міське зерносховище. Батько зітхнув і подав мені «Оранжинас» — напій у красивій скляній пляшечці, а другу відкрив сам.