Андрій Курков - Приятель небіжчика

– За об’явою.

Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.

– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов у будинок.

Я зачинив за собою двері на засувку і пішов слідом за ним.

У кімнаті стояв затхлий запах. Усі поверхні були вкриті мереживами. На стінці висів парний фотопортрет старих.

– Ну? – запитав мене хазяїн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною білою скатертиною стіл.

Я підійшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».

– Іван, – відказав він. – Ну?

Його нукання починало мене дратувати. Але я вирішив стримуватися й відразу перейти до справи.

– Мене хочуть убити, – сказав я.

Він гмукнув.

Мені здалося, що в дурнішій ситуації, за винятком, мабуть, тільки теперішньої, я ще не бував. Я підвівся з-за столу, щоб розвернутися й піти.

– Ти чого? – здивовано прохрипів Іван. – Я ж тебе слухаю…

– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрій погіршився, і в такому настрої легко бути брутальним.

– А що тобі розповісти?

– Розкажи про себе, що ти можеш робити.

– Я усе можу… Я в армії прапором був, в Афгані… Я вже вантажі супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…

Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.

– А ти втямив, що я сказав?

– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.

– За скільки?

Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.

– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.

– Багато, – сказав я.

– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.

– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.

Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.

– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.

Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.

– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

Я заперечно крутнув головою.

Це його не вельми засмутило.

Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.

Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.

– Усе ясно, – прохрипів він.

– Що? – запитав його я.

– На живця треба.

– На якого?

– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…

Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.

– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.

– А якщо він устигне?

– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.

Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.

Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.

– Ну? – спитав він замість вітання.

Я кивнув.

І ми пішли на Брацьку.

Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.

– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.

– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.

Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.

– Угу, – пробурчав собі під ніс.

Потім подивився на мене.

– Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.

Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.

Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.

Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.

– Валю! – гукнув він.

«Кавниця» випливла з підсобки.

– Тобі горілку завозити сьогодні?