Андрій Курков - Приятель небіжчика

Заспокоївшись і трохи отямившись, я витяг з-під ванни бакси. Відрахував п’ятсот п’ятдесят для Дмитра – мій борг плюс десять відсотків. Тепер я набагато збіднів, але й на ці гроші можна було якийсь час жити, не замислюючись про майбутнє.

На вулиці знову було сонячно й прохолодно. Дорогою на автобусну зупинку я помітив, що на деревах не залишилося зеленого листя.

У Дмитровому кіоску біля прилавка стояла бабуся в довгому сірому пальті з облізлим коміром. Він їй показував китайський водяний пістолет.

Побачивши мене, Дмитро кивнув.

– В онучка день народження… – бурмотала бабуся. – А що на пенсію купиш…

– Ну, бери за двісті п’ятдесят тисяч, – сказав нетерпляче Дмитро. – П’ятдесят тисяч я тобі вже скинув!

– Спасибі, спасибі, синку.

Бабуся дістала з кишені пальта носовичок, розгорнула його і, виклавши на скло прилавка пачку десятитисячних, стала повільно їх перекладати й рахувати.

Дмитро закотив очі до стелі, потім глянув на мене.

– Двісті тридцять… – сказала бабуся і відразу похопилася. – У мене ще по тисячі є, тут, десь в іншій кишені…

– Не треба! – майже крикнув Дмитро. – Бери за двісті тридцять!

І він вручив їй водяний пістолет, як колись вручали радянський паспорт тим, хто досяг повноліття.

– Спасибі, спасибі, синку, – бурмотіла бабуся, задкуючи з кіоску.

– Ну, дістала! – зітхнув Дмитро. – Що в тебе?

Я витяг пачку доларів і простягнув йому майже так, як він простягав бабусі водяний пістолет.

– Тут п’ятсот п’ятдесят. З відсотками… – сказав я.

Дмитро знову зітхнув. Йому, видно, не сподобався мій тон.

– Слухай-но, – сказав він. – Ти ще не при тямі, чи що, після вчорашнього? Похмелитися тобі треба. Та й винен ти мені менше.

– Як менше?

Дмитро похитав головою і нормально, по-людськи посміхнувся – мені через цю посмішку відразу стало незручно, хоча я й не розумів, де я схибив.

– Дивись! – сказав Дмитро. – Чотириста п’ятдесят – це борг.

Я кивнув.

– Після цього в тебе залишається п’ятсот п’ятдесят. От із цих грошей десять відсотків, розумієш?

Я стенув плечима.

Дмитро гмукнув.

– Я завжди був проти подвійного оподаткування, – сказав він.

Потім витяг з-під прилавка почату пляшку угорської «Палинки» і дві кришталеві чарки. Розлив.

– Ти що, ображаєшся на мене? – запитав він, дивлячись мені просто в очі.

– Ні. Зі мною щось коїться останнім часом. Вибач.

– Ну, будьмо, – він підняв чарку. – Щоб усе в тебе було гаразд.

Ми випили, і я відчув, як усередині в мене щось почало упорядковуватися, приходити до ладу. Я ніколи ще так виразно не відчував внутрішні зміни, як у цей день.

– Хочеш пораду? – запитав Дмитро. – У тебе тепер є бакси. Треба їх розкручувати. Ти ж не збираєшся завтра вмирати, а щоб жити – завжди потрібні бабки. Розумієш? Є кілька варіантів. Найледачіший з них – віддавати бакси під місячні відсотки. Тільки не в усякі там трасти й фонди – ці дременуть із твоїми баксами через місяць. Є люди, я тебе познайомлю, нормальні люди. Вони беруть у тебе бакси під десять відсотків на місяць, а самі віддають лохам під заставу нерухомості під п’ятнадцять відсотків. Розумієш? Якщо лох платить відсотки, то тобі – десять, а їм – п’ять. Якщо лох не платить, то його хату чи гараж забирають і продають. І тоді тобі однаково десять, а їм двісті. Але – це їхня робота, а ти ні біса не робиш. Сидиш тільки й книжки читаєш. Га?

Я кивнув і пообіцяв подумати.

– Коли ти вже почнеш жити по-людськи? – цілком миролюбно зауважив Дмитро і налив по другій чарці.

Ще до вечора я повернувся додому. Витяг із кишені баксову «решту», отриману від Дмитра, і залишив на кухонному столі. Потім уже роздягся.

Мені тепер треба було боятися темряви. Це я вже розумів. У ситуації, котру я сам же й створив, був якийсь прикрий гумор. Через випадковість я продовжую жити, але за мною триває мною самим організоване полювання. І я не знаю, як його скасувати. Та й чи можна скасувати? Чи можна розповісти Дмитрові про все? Тоді, може, він сам доплатить Кості чи комусь, щоб довели справу до кінця, бо виходить, що я його дурив з коханцем дружини, дурив Костю, грав із ними, як із шаховими фігурами. Ні, треба знаходити інший вихід чи просто затягувати гру та в такий спосіб продовжувати день у день своє життя. Але й це мені не подобалося. Хоча тепер я дорожив кожним днем свого життя.

На вулиці вечоріло. Мені кортіло поїхати на Хрещатик, знайти Олену й привезти її додому. Але більше хотілося жити, і я просто сів у крісло біля телефону й почав чекати на її дзвінок.