Тесс Ґеррітсен - Двійник

– Що?

Хлопець нагнувся, відсунув дві дерев’яні дошки, відкривши глибоку яму.

– Поглянь сюди, – сказав він. – Я три тижні її копав.

Еліс повільно підійшла до ями, подивилася всередину. Пообіднє сонце скоса світило з-за дерев, тому дно ями лишалося в тіні. Вона бачила шар мертвого листя, який зібрався внизу. Збоку висіла скручена мотузка.

– Це пастка на ведмедя чи щось таке?

– Могла б бути. Якби я накрив її гілками, щоб сховати яму, міг би чимало всього спіймати. Навіть оленя. – Він показав пальцем униз. – Дивися, бачиш?

Дівчина схилилася нижче. У тіні внизу щось наче м’яко блищало: з-під листя виднілися якісь білі уламки.

– Що це?

– Це мій проект.

Елайджа взявся за мотузку й потягнув.

Листя на дні ями зашурхотіло, закипіло. Еліс дивилася, як натягується мотузка, як хлопець витягує щось із тіні. Кошик. Він дістав його з ями, поставив на землю. Відкинув листя й показав те, що сяяло білим на дні ями.

То був маленький череп.

Елайджа підняв його з листя, і дівчина побачила жмутки чорного хутра, тонкі ребра. Вузлуватий ланцюг хребта. Кістки ніг, тендітні, мов гілочки.

– Правда, це щось? Уже навіть не смердить, – сказав він. – Пролежав там уже майже сім місяців. Коли я востаннє перевіряв, на кістках ще було трохи м’яса. Тепер і його немає. Коли стало тепліше, у травні, воно почало гнити значно швидше.

– Що це?

– А не бачиш?

– Ні.

Хлопець узяв череп, легенько крутнув, відділяючи від хребта. Еліс здригнулася, коли він жбурнув його в неї.

– Не треба! – пискнула вона.

– Няв!

– Елайджо!

– Ну ти ж спитала, що це було.

Дівчина дивилася в порожні очниці.

– То це кіт?

Він дістав із сумки торбинку для покупок, почав складати туди кістки.

– Що ти робитимеш зі скелетом?

– Це мій науковий проект. Від кота до скелета за сім місяців.

– Де ти взяв кота?

– Знайшов.

– Так просто знайшов мертвого кота?

Елайджа подивився на неї знизу вгору. Його сині очі посміхалися. Але це вже не були очі Тоні Кертіса – тепер вони її лякали.

– Хто сказав, що він був мертвий?

Серце Еліс закалатало. Вона відступила на крок.

– Знаєш, здається, мені треба додому.

– Чому?

– Домашнє завдання. Треба зробити домашнє завдання.

Хлопець підвівся на ноги – пружно, легко, без зусиль. Усмішка зникла, змінилася виразом тихого чекання.

– Я… побачимося в школі, – мовила Еліс. Відступила, глянула ліворуч, праворуч – на ліс, який здавався однаковим у всіх напрямках. Звідки вони прийшли? Куди їй іти?

– Ти ж щойно прийшла, Еліс, – сказав Елайджа.

Він тримав щось у руці. Тільки коли ця рука піднялася, дівчина зрозуміла, що то було.

Камінь.

Удар збив її з ніг. Вона зіщулилася на землі, в очах було майже чорно, кінцівки заніміли. Дівчина не відчувала болю, тільки тупу зневіру в тому, що він її вдарив. Поповзла, не розбираючи куди. Хлопець ухопив її за щиколотки, смикнув назад. Поки він тягнув за ноги, обличчя дівчини дряпалось об землю. Вона намагалася бити його ногами, намагалася кричати, але рот забився землею та гілками, і він усе тягнув її до ями. Тільки коли ноги Еліс були вже в ямі, вона вхопилася за якийсь пагін і повисла над нею.

– Відпусти, Еліс, – сказав Елайджа.

– Витягни мене! Витягни!

– Я сказав: відпусти .

Хлопець підняв камінь і опустив його на її пальці.

Дівчина верескнула, пальці розтиснулися. Вона ковзнула в яму ногами вперед, упала на мертве листя.

– Еліс. Еліс.

Ошелешена падінням, вона підняла очі до неба й побачила обриси його голови: він схилився над ямою та дивився на неї.

– Чому ти це робиш? – схлипнула дівчина. – Чому ?

– Нічого особистого. Хочу подивитися, скільки часу на це піде. Кішці знадобилося сім місяців. Як думаєш, скільки тобі потрібно?

– Ти не можеш так зробити!

– Па-па, Еліс.

– Елайджо! Елайджо !

Дерев’яні дошки ковзнули до отвору, затуляючи їй світло. Зник останній проблиск неба. «Це все не насправді, – подумала вона. – Це жарт. Він просто хоче мене налякати. Залишить тут на кілька хвилин, а тоді повернеться й витягне мене. Авжеж повернеться».

Тоді Еліс почула, як щось упало на дошки. Каміння. Він складає зверху каміння .

Дівчина підвелася, спробувала вибратися з ями. Знайшла суху лозу, яка одразу ж розвалилась у неї в руках. Угризалася пальцями в землю, але не могла знайти опору, не могла навіть на кілька дюймів підтягнутися й не з’їхати назад. Темряву пронизав її вереск.

– Елайджо! – кричала вона.