Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Коли Білл підводиться, на нього дивляться всі присутні. Він високий і має певний чар.

Говорячи старанно, без заїкання (він не заїкається вже понад п’ять років), він каже:

– Я цього абсолютно не розумію. Нічого з цього не розумію. Чому твір мусить бути соціально-якимсь там? Політика… культура… історія… чи не є вони природними інгредієнтами будь-якої оповідки, якщо вона гарно написана? Я маю на увазі…

Він озирається довкола, бачить неприязні очі й нечітко усвідомлює, що вони сприймають це як якогось роду атаку. Може, це вона й є. Вони думають, усвідомлює він, що, ймовірно, в їхньому середовищі дехто є сексистським торговцем смертю.

– Я маю на увазі… чи не можете ви, люди, дозволити літературним історіям бути просто історіями ?

Не відповідає ніхто. Мовчанка затягується. Він там так і стоїть, переводячи погляд від одної пари холодних очей до іншої. Хворобливо-жовтава дівчина видмухує дим і топче недопалок у попільничці, яку принесла з собою в наплічнику.

Нарешті м’яко, немов звертаючись до безпричинно капризної дитини, починає викладач:

– Ви вважаєте, ніби Вільям Фолкнер розповідав просто історії ? Ви вважаєте, ніби Шекспір був просто зацікавлений у тому, щоб заробити собі якихось грошенят ? Нумо, Білле, розкажіть нам, як ви гадаєте.

– Я гадаю, що це вельми близько до правди, – каже Білл після довгої миті, протягом якої він чесно обдумує запитання, і бачить у їхніх очах прокляття.

– Я так здогадуюся, – каже викладач, граючись авторучкою і посміхаючись до Білла примруженими очима, – що ви мусите ще дуже багато чого навчитися.

Десь із задньої частини аудиторії починаються аплодисменти.

Білл іде звідти… але повертається наступного тижня, налаштований відвідувати заняття далі. Тим часом він устиг написати оповідання «Темрява», історію про маленького хлопчика, який у підвалі свого будинку стикається з монстром. Маленький хлопчик протистоїть йому, б’ється з ним і в кінці вбиває його. Беручись до написання цього оповідання, він почувається на острові святого піднесення, він навіть почувається так, ніби не він розповідає цю історію, а просто вона з його дозволу сама витікає з нього . І в якийсь момент він кладе ручку й виносить свою розгарячену, болючу руку на десятиградусний 184 184 10 ˚F = – 23,3 ˚C. грудневий холод, де та ледь не димиться від переміни температури. Він походжає довкола, укорочені зелені чоботи риплять у снігу, як маленькі завіси віконниць, що потребують змащення, і голову йому немов роздимає тією історією; це трішки лячно, те, як вона прагне вилитися. Він відчуває, що, якщо вона не зможе втекти з нього через прудку руку, тоді вона прорве йому очі – з нагальної потреби звільнитися й набрати конкретності. «Я її таки доб’ю, щоб мені всратися» , – звіряється він захуканій зимовій темряві і стиха сміється – тремтливим сміхом. Він цілком усвідомлює, що нарешті знайшов, як це робиться, – після десяти років спроб він зненацька знайшов стартерну кнопку того грандіозного, нерухомого бульдозера, що займає так багато місця в його голові. Він завівся. Він газує, газує. Там нема нічого гарненького, в цій великій машині. Вона створена не для того, щоб підвозити гарненьких дівчат на випускні бали. Це не статусний символ. Це робоча машина. Вона зачищає простір. Якщо він не буде обережним, вона і його самого зачистить.

Він кидається назад у хату розпеченим до білого жару і закінчує «Темряву», пишучи до четвертої ранку, врешті засинаючи просто на своїй канцелярській теці зі вставними аркушами. Якби хтось висловив припущення, що насправді він писав про свого брата Джорджа, його б це здивувало. Він багато років не згадував про Джорджа – чи то йому так щиро віриться.

Оповідання повертається від викладача з розгонисто накресленою на титульній сторінці оцінкою «F». Під нею два слова великими літерами «МАКУЛАТУРА» кричить перше, «ЛАЙНО» кричить друге.

Білл несе стосик п’ятнадцятисторінкового рукопису до дров’яної печі й відчиняє заслінку. Він усього лиш за якийсь дюйм від того, щоб шпурнути текст усередину, коли йому доходить абсурдність того, що він робить. Він сідає в своє крісло-гойдалку, дивиться на постер «Вдячного мертвяка» 185 185 «Grateful Dead» – заснований у середині 1960-х у Сан-Франциско фолк-блюз-рок-гурт, який донині залишається головним мистецько-ідеологічним мотором психоделічної філософії хіпі. і починає реготати. Макулатура? Чудово! Нехай буде макулатура! У цих лісах повно сировини для неї!