Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

І раптом почала сміятись.

Беверлі Роган сіла на кам’яний парапет, з валізою між брудних ступень, і сміялася. Сяяли зірки, а які ж то яскраві! Вона закинула назад голову і сміялась до них, це дике збудження промивалось крізь неї припливною хвилею, що піднімала, і несла, й очищала з силою такою потужною, що будь-яка свідома думка губилася; тільки її кров думала, і той єдиний потужний голос крові промовляв до Беверлі якимсь неартикульованим способом про бажання, хоча що то було за бажання, Беверлі не знала та й не переймалася тим. Достатньо було відчувати, як завзятість наповнює її своїм теплом. «Бажання», – подумала вона, і п’янка припливна хвиля всередині, схоже, ще пришвидшилася, кидаючи її вперед, до якоїсь неминучої катастрофи.

Вона сміялася до зірок, злякана, але вільна, страх її був гострим, як біль, і солодким, як стигле жовтневе яблуко, а коли у вікні верхньої спальні будинку, що йому належав парапет, на якому вона сиділа, загорілося світло, Беверлі підхопила за ручку свою валізу й кинулась у ніч, так само сміючись.

– Їдеш? – повторила Одра. Вона подивилася на нього здивовано, трішки злякано, а потім підібрала під себе босі ступні. Підлога була холодною. Весь цей котедж був холодним, як на те пішло. Південь Англії переживав надзвичайно гнилу весну, і далебі не раз під час своїх регулярних піших прогулянок вранці та ввечері Білл Денбро ловив себе на тому, що думає про Мейн… Як воно не дивно, йому туманно згадувався Деррі.

Котедж мусив мати центральне опалення – так запевнялося в рекламному оголошенні, і дійсно, в охайному маленькому підвалі стояла топка, захована там, де колись був вугільний ящик, – але їм з Одрою досить рано, ще на початку зйомок, відкрилося, що у британців ідея центрального опалення зовсім не та сама, що в американців. Схоже було, британці вважають, що мають центральне опалення, якщо, вставши вранці, їм не доводиться сцяти на ожеледь в унітазі. Саме зараз був ранок – лише чверть до восьмої. Білл поклав телефонну слухавку п’ять хвилин тому.

– Білле, ти не можеш отак просто взяти й поїхати . Ти сам це знаєш .

– Я мушу, – сказав він. У протилежному кінці кімнати стояв буфет. Білл підійшов до нього, дістав з верхньої полиці пляшку «Ґленфідіха» 175 175 «Glenfiddich» – односолодове шотландське віскі від 12 до 50 років витримки, що виробляється з 1886 р. і плеснув собі порцію. Трохи перелилося за край чарки.

– Гадство, – промурмотів він.

– Хто це телефонував? Чого ти такий наляканий, Білле?

– Я не наляканий.

– Хіба? У тебе завжди так тремтять руки? Ти завжди випиваєш першу чарку ще до сніданку?

Він знову повернувся до свого крісла, халат вихлявся довкола гомілок, і сів. Спробував усміхнутись, але зусилля виявилося марним, і він це облишив.

У телевізорі, перед тим як перейти до вчорашніх футбольних рахунків, диктор «Бі-бі-сі» завершував добирати букет вранішніх поганих новин. Коли за місяць до призначеної дати початку зйомок вони прибули в маленьке приміське село Фліт, обоє були зачаровані технічною якістю британського телебачення – по добротному кольоровому телевізору «Пай» 176 176 «Pye» – заснована Вільямом Паєм 1896 року в Кембриджі фірма з виробництва лабораторних приладів, перші телевізори почала випускати 1937 р.; 1988 р. була придбана концерном «Філіпс». ; картинка дійсно здавалась такою, ніби ти можеш залізти всередину неї. «Більша роздільність чи щось таке», – сказав тоді Білл. «Не знаю я, що воно таке, – відгукнулася Одра, – але це чудово» . Це було до того, як їм відкрилося, що більшість програм становлять американські серіали, на кшталт «Далласа» 177 177 «Dallas» (1978—1991) – серіал про життя заможної техаської родини нафтовиків і ранчерів, що встановив чимало стандартів, за якими знімаються сучасні «мильні опери». , та безкінечні британські спортивні події: від містично нудних (чемпіонат з кидання в ціль дротиків, де всі учасники мали вигляд хворих на гіпертонію борців сумо) до просто нудних (британський футбол виявився паршивим; крикет іще гіршим).

– Я багато думав про дім останнім часом, – сказав Білл і відсьорбнув з чарки.

– Про дім? – перепитала вона з таким щирим зачудуванням, що він розсміявся.

– Бідна Одра, ти одинадцять років заміжня за парубком й ані бельмеса про нього не знаєш. Що ти про те знаєш? – він знову засміявся і допив решту віскі. У сміху Білла було так само мало того, що їй подобалося, як і в вигляді його з чаркою скотчу в руці о цій годині ранку. Цей сміх прозвучав ніби щось, що насправді хотіло бути завиванням від болю. – Цікаво мені, чи багато інших людей мають чоловіків і дружин, які раптом отак дізнаються, як мало вони знають. Гадаю, чимало.