Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Рікі Лі похитав головою.

– Я також не чув. Але ось я, коли котився сюди в своєму «кадді»… тоді-то раптом усе мене й вразило. Я згадав Майка Хенлона, але тільки тому, що він мені зателефонував. Я згадав Деррі, але тільки тому, що він телефонував мені звідти.

– Деррі?

– Але то було й усе . Мене вразило те, що я навіть не думав про дитинство відтоді як… я навіть не знаю відколи. А потім, просто само собою, спогади почали на мене потопом напливати. Як-от, що ми тоді зробили з тим четвертим срібним доларом.

– Що ви з ним зробили, містере Генском?

Генском поглянув собі на годинник, і раптом зісковзнув зі стільця. Він трішечки похитнувся – зовсім трішечки. Ото й усе.

– Не можу дозволити втікати від себе часу, – промовив він. – Сьогодні я відлітаю.

На Рікі Лі враз відбилася тривога, і Генском розсміявся.

– Відлітаю, а не керую літаком. Цього разу ні. «Юнайтед Ерлайнз», Рікі Лі.

– О, – бармен припускав, що полегшення проявилося в нього на обличчі, але не переймався тим. – І куди ви летите?

Сорочка на Генскомі все ще залишалась розстебнутою. Він задумливо поглянув униз, на білі риски старого шраму в себе на животі, а потім почав застібати ґудзики сорочки.

– Думав, що казав вам, Рікі Лі. Додому. Я повертаюсь додому. Передайте ці коліщатка своїм дітям.

Він вирушив у бік дверей, і щось у його ході, навіть у тому, як він підсмикнув по боках на собі штани, нажахало Рікі Лі. Схожість на покійного і загалом не згадуваного з жалістю Ґрешама Арнолда раптом проявилась так різко, що відчуття було, ніби побачив привида.

– Містере Генском, – гукнув стривожено бармен.

Генском обернувся, і Рікі Лі швидко відступив назад. Сідницями він вдарився об задні полиці, і коротко перекинулися плітками між собою пляшки і склянки, вдаряючись одна об одну. Він відступив назад у раптовій переконаності, що Бен Генском мертвий. Так, Бен Генском лежить зараз у якомусь місці, десь у рівчаку чи на якомусь горищі, чи, можливо, висить у якійсь коморі з затягнутим на шиї ременем, і носки його чотирьохсотдоларових ковбойських чобіт на пару дюймів не дістають до підлоги, а оце, що стоїть зараз біля джукса і дивиться на нього, це привид. Якусь мить – усього лиш мить, але вона виявилась достатньо довгою, щоб його застукане серце взялося крижаною окрайкою – бармен був упевнений, що бачить столи і стільці просто крізь цього чоловіка.

– Що таке, Рікі Лі?

– Н-н-ні. Нічого.

Бен Генском дивився на Рікі Лі очима з темно-пурпурними півколами під ними. Щоки його пашіли від алкоголю, ніс у нього був червоним і ніби напухлим на вигляд.

– Нічого, – знову прошепотів Рікі Лі, але він не міг відірвати очей від цього обличчя, обличчя людини, що померла в глибокому гріху, а зараз твердо стоїть біля задимлених бічних дверей пекла.

– Я був товстуном, і ми були бідними, – промовив Бен Генском. – Тепер я це згадав. І я тепер загадав, що чи то дівчинка на ім’я Беверлі, чи то Заїкуватий Білл врятували мені життя срібним доларом. Я ледь не божеволію від страху перед тим, що ще можу згадати, перш ніж закінчиться цей вечір, але не важить, наскільки я наляканий, бо це все одно прийде. Усе воно, наче великий-превеликий пузир, роздувається тут, у моїй голові. Але я їду туди, бо все, чого я досяг, і все, що я зараз маю, якимсь чином здійснилося завдяки тому, що ми зробили тоді, а в цьому світі ти мусиш сплачувати за те, що отримуєш. Можливо, саме тому Бог робить нас спершу дітьми та близькими до ґрунту, тому що Він знає, що ти мусиш часто падати і втрачати багато крові, перш ніж завчиш один простий урок. Плати за те, що отримуєш, ти володієш тим, за що платиш.. і рано чи пізно те, чим ти володієш, дасться тобі взнаки.

– Ви ж повернетеся наступного вікенду, так же ж? – запитав Рікі Лі затерплими губами. Посеред свого збентеження, що не переставало зростати, то було єдиним, за що він міг ухопитися. – Ви ж повернетеся наступного вікенду, як завжди, так же ж?

– Не знаю, – сказав містер Генском і усміхнувся жаскою посмішкою. – Я вирушаю набагато далі за Лондон цього разу, Рікі Лі.

– Містере Генском!..

– Віддайте ті коліщатка своїм дітям, – повторив той і вислизнув у ніч.

– Що це к-чорту за настрашки ? – спитала Енні, але Рікі Лі її проігнорував. Він відкинув поличку на шинквасі й бігом кинувся до вікна, яке виходило на парковку. Він бачив, як загорілися фари «кедді» містера Генскома, почув, як завівся двигун. Машина рушила з небрукованої стоянки, здіймаючи за собою півнячий хвіст куряви. Віддаляючись по шосе № 63, хвостові вогні зменшилися до червоних цяток, і нічний вітер Небраски почав розтягувати повислий пил.