Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Генском розстебнув на собі сорочку і розкрив її. Нахилившись, Рікі Лі побачив у містера Генскома на череві дивний, кривий шрам, прямо в нього над пупком. Уже побрижений, побілілий, старий. Він роздивився, що то літера. Хтось вирізав літеру «Г» на животі в цього чоловіка, мабуть, ще задовго до того, як містер Генском став чоловіком.

– Це мені зробив Генрі Баверз. Років з тисячу тому. Мені ще пощастило, що я не ношу там його імені цілком.

– Містере Генском…

Генском узяв останню пару лимонних скибочок, по одній у руку, закинув назад голову і скористався ними, як каплями для носа. Судомно здригнувшись, він відклав їх вбік і зробив два великих ковтки з кухля. Знову здригнувся, зробив ще один ковток, а потім із заплющеними очима нашукав оббитий м’яким обідком край шинкваса. Якусь мить він тримався, наче людина на вітрильному човні, що вчепилась за леєр, аби не випасти в бурхливе море. Потім він знову розплющив очі й усміхнувся до Рікі Лі.

– Я міг би гарцювати таке родео всю ніч.

– Містере Генском, мені хотілося б, щоб ви цього більше не робили, – нервово промовив Рікі Лі.

До офіціантської стійки підійшла зі своєю тацею Енні й замовила два «Міллера». Рікі наточив пиво й подав їй кухлі. Власні ноги йому вчувалися ватяними.

– Рікі Лі, з містером Генскомом усе гаразд? – запитала Енні. Вона дивилася повз бармена, і він обернувся, щоб простежити за її поглядом. Там містер Генском перехилився через шинквас і акуратно вибирав лимонні скибки з фруктовниці, де Рікі Лі тримав гарніри для напоїв.

– Не знаю, – відповів він. – Гадаю, що ні.

– Ну тоді витягни великого пальця зі свого гузна й роби щось.

Енні, як і більшість жінок, була небайдужа до Бена Генскома.

– Я не знаю. Мій тато завше казав, якщо людина при здоровому глузді…

– Твій татко не мав навіть того мозку, що його Бог подарував ховраху, – сказала Енні. – Викинь із голови свого тата. Ти мусиш покласти цьому край, Рікі Лі. Він же себе вб’є.

Отримавши такий наказ до дії, Рікі Лі пішов знову туди, де сидів Бен Генском.

– Містере Генском, я дійсно думаю, що вам уже до…

Генском закинув назад голову. Причавив. Цього разу він буквально внюхав лимонний сік, наче той був кокаїном. І ковтнув віскі, наче то була вода. Потім він подивився на Рікі Лі. Потім він серйозно подивився на Рікі Лі.

– Бом-бім, я побачив люду повний дім, і вся зграя топче мій килим 117 117 Фраза з класичного рок-хіта «Splish Splash», записаного 1958 року Боббі Даріном (1936—1973), де герой співає, як він вийшов мокрий з ванни і побачив, що в його хаті гуде вечірка, повно люду і всі танцюють. , – проспівав він і розсміявся. Віскі у кухлі залишилось хіба що на два дюйми.

– Цього вже досить, – сказав Рікі Лі й потягнувся по кухоль.

Генском делікатно відсунув його подалі від бармена.

– Гірше вже не буде, Рікі Лі, – промовив він. – Гірше вже не буде, друже.

– Містере Генском, я вас прошу…

– У мене є дещо для ваших діток, Рікі Лі. Чорт забирай, а я ж про це мало не забув!

На Бені був вилинялий джинсовий жилет, і тепер він видобув щось із його кишені. Рікі Лі почув приглушене дзеленькання.

– Мій тато помер, коли мені було чотири роки, – сказав Генском. Язик у нього зовсім не заплітався. – Залишив нам купу боргів і оце. Я хочу, щоб вони дісталися вашим дітям, Рікі Лі.

Він виклав на шинквас три срібних «колісних» долари 118 118 «Cartwheel» – колекціонерська назва монети, яка випускалася у 1878—1904 і та у 1921—1928 роках; завдяки методу карбування, така монета при похитуванні її під світлом пускає блищики колом, ніби крутяться спиці в колесі (зокрема, таким чином сьогодні відрізняють на око монети старого карбування від сучасних підробок). , де вони заблищали в м’якому освітленні. У Рікі Лі сперло дух.

– Містере Генском, це вельми люб’язно, але я не зможу…

– Колись їх було чотири, але одну я подарував Заїкуватому Біллу й іншим. Справжнє ім’я в нього було Білл Денбро. Це ми його так називали, Заїкуватий Білл… ну так само як ото казали «закластися на власну шкуру». Він був одним із найкращих друзів з усіх, яких я бодай колись мав, – а мав я їх небагато, самі розумієте, навіть такий хлопчик-товстун мав кількох. Заїкуватий Білл тепер письменник.

Рікі Лі його ледве чув. Він задивився на колісні долари, причарований. 1921, 1923 і 1924. Бозна-скільки вони можуть зараз коштувати, хоча б просто як те срібло, з якого вони зроблені.

– Я не можу, – повторив він знову.

– Але я наполягаю.