Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

– Я утримуватиму цього чотириокого сучого сина всю решту мого життя, – одного вечора почула Патті слова свого батька. Батько з матір’ю повернулися з якоїсь вечері, і батько там випив більше звичайного.

– Тс-с, ще вона почує, – прошепотіла Рут Блум.

Тієї ночі Патті пролежала без сну глибоко за північ, з сухими очима, поперемінно обсипаючись то жаром, то холодом, у ненависті до обох своїх батьків. Наступні два роки вона прожила, намагаючись позбутися цієї ненависті; і так уже в ній було забагато ненависті. Інколи, дивлячись у дзеркало, вона бачила, що та робить з її обличчям, ті тоненькі зморшки, які вона там рисує. Ту битву вона виграла. Їй допоміг Стенлі.

Його батьків їхній шлюб непокоїв не менше. Звісно, вони не вірили, ніби їхній Стенлі приречений на життя в мізерній убогості, але вони вважали, що «діти зараз надто поспішливі». Доналд Юріс і Ендріа Бертолі й самі одружилися, коли їм було трішки за двадцять, але скидалось на те, що вони забули про цей факт.

Схоже було, тільки Стенлі залишався певним себе, упевненим у майбутньому, байдужим до тих пасток, які бачили їхні батьки розставленими попереду перед їхніми «дітьми». І нарешті виправдалася саме його впевненість, а не їхні побоювання. У липні 1972 року, з ледь просохлим чорнилом на її дипломі, Патті влаштувалася працювати викладачкою стенографії і ділової мови у Трейнорі, маленькому містечку за сорок миль на південь від Атланти. Згадуючи про те, як вона опинилася на цій роботі, Патті завжди вражалася тому, яким це було трохи… ну, ніби моторошним. З оголошень у вчительських журналах вона склала собі список з сорока вакансій, потім упродовж п’яти вечорів написала сорок листів – по вісім щовечора, – прохаючи додаткової інформації і формулярів заяви про прийняття на кожне з цих місць. Двадцять дві відповіді показали, що вакансії вже заповнені. В інших випадках більш детальні роз’яснення потрібних там навичок дозволили ясно зрозуміти, що шансів вона не має; звертатись туди з заявами – лише витрачати свій і їхній час. Залишилася вона з дюжиною вакансій. Кожна з них видавалася схожою на будь-яку іншу. Стенлі підійшов, коли вона ламала собі голову над ними, загадуючись, чи вдасться їй заповнити цілу дюжину формулярів на вчителювання без того, щоб зовсім спасти з глузду. Поглянувши на розсип паперів на столі, він поплескав по тому листу, що надійшов від районного адміністратора Трейнорських шкіл, листу, який здавався їй не більш і не менш обнадійливим, ніж решта.

– Оце, – сказав він.

Вона подивилася вгору на Стенлі, вражена простою впевненістю в його голосі.

– Ти щось знаєш про штат Джорджія таке, чого не знаю я?

– Аж ніяк. Єдиний раз був там колись, але тільки в кінотеатрі.

Вона подивилася на нього, піднявши брову.

– «Звіяні вітром» . Вів’єн Лі. Кларк Ґейбл. «Я подумаю про це завтра, адже завтра буде інший день» 55 55 «Gone with the Wind» (1936) – знаменитий роман Маргарет Мітчел (1900—1949) про плантаторську родину на Півдні США, дія якого відбувається від початку Громадянської війни з 1861 до 1873 р., і однойменний фільм 1939 р.; «Завтра буде інший день» – остання фраза в романі, яку промовляє головна героїня Скарлет О’Гара. . Патті, хіба в мене вимова, ніби я з Півдня?

– Так, з Південного Бронксу 56 56 South Bronx – район міста Нью-Йорк, знаний своїм багатоетнічним населенням. . Якщо ти нічого не знаєш про Джорджію і ніколи там не бував, то чому…

– Тому що це саме те.

– Ти не можеш цього знати , Стенлі.

– Якраз можу, – відповів він просто. – Я знаю .

Дивлячись на нього, вона зрозуміла, що він не жартує: він насправді каже те, що думає. Мурашки занепокоєння перебігли їй угору по спині.

– Звідки ти знаєш?

Він був стиха посміхався. Тепер та його усмішка щезла, і якусь мить він здавався спантеличеним. Очі в нього потемніли, немов він задивився в глиб себе, консультуючись з якимсь внутрішнім пристроєм, що цокотів і дзижчав правильно, але на роботі якого, зрештою, він розумівся не краще, ніж пересічна людина розуміється на тому, як працює годинник на її зап’ястку.

– Черепаха допомогти нам не міг, – раптом промовив він. Промовив він це цілком ясно. Вона почула. Той погляд у глиб себе – той вираз здивованої задуми – так і залишався на його обличчі, і це почало її лякати.

– Стенлі? Про що це ти таке говориш, Стенлі? Стенлі?

Він сіпнувся. Переглядаючи формуляри, вона їла персики, і його рука вдарила по тарілці. Та впала на підлогу й розбилася. Очі в нього, схоже, прояснішали.