Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Він сумував за малим, істинно так. Сумував за його голосом, за сміхом – сумував за тим, як Джордж іноді довірливо скидався очима до його очей, упевнений, що Білл має відповіді на будь-які запитання. І ось така надзвичайно дивна річ: траплялося, коли він відчував, що найбільше любить Джорджа у своєму страху, тому що навіть у своєму страху – в тривожному очікуванні, що Джордж-зомбі може чаїтися в шафі або під ліжком – він пам’ятав, що найдужче він любить Джорджа саме тут, і Джордж його любить. У прагненні примирити ці дві емоції – свою любов і свій жах – Білл відчував, що він найближче до знаходження пункту остаточного примирення.

Це не було тим, про що він міг би говорити; як на його розум, ці ідеї були не чим іншим, як лише незв’язаною плутаниною. Але його тепле й прагнуче серце розуміло, і це було тим, що мало значення.

Іноді він перегортав Джорджеві книжки, іноді він перебирав Джорджеві іграшки.

До альбому Джорджевих фотографій він не зазирав з минулого грудня.

Зараз, у вечір після знайомства з Беном Генскомом, Білл відчинив дверцята Джорджевої шафи (як завжди, набираючись духу перед тим, що побачить самого Джорджі, як той стоїть у своєму закривавленому дощовику серед вішаків з одягом, як завжди, очікуючи побачити, як одна бліда долоня з по-риб’ячому слизькими пальцями випорсне з темряви, щоб ухопити його за руку) і дістав з верхньої полиці той альбом.

«МОЇ ФОТОГРАФІЇ» виведено золотом на обкладинці. Нижче, під прозорою стрічкою (клейка стрічка вже трішки пожовкла й почала відставати), акуратно написані слова: «ДЖОРДЖ ЕЛМЕР ДЕНБРО, 6 РОКІВ». Білл поніс альбом на ліжко, на якому колись спав Джорджі, серце його билося важче, ніж будь-коли. Він не міг сказати, що змусило його знову дістати цей фотоальбом. Після того, що трапилося тоді, у грудні…

«Поглянути вдруге, от і все. Просто, щоб ти переконався, що то було не насправді тоді, першого разу. Що першого разу твоя голова просто сама собі утнула такий жарт».

Ну, це вже принаймні було обґрунтування.

Воно могло бути навіть правдивим. Але Білл підозрював, що справа в самому альбомі. У ньому ховалася якась безумно притягальна чарівність. У тому, що він тоді побачив, або гадає, ніби побачив…

І от він розкрив альбом. Той був заповнений знімками, які Джордж випрошував і отримував від матері й батька, від своїх тіток і дядьок. Джорджа не обходило, знає він чи ні тих людей або місцини, які на них зображено; його причаровувала сама ідея фотографії. Коли його приставання до когось, щоб йому подарували нові фотографії для його альбому, обертались невдачею, він, схрестивши ноги, сідав сюди на ліжко, де зараз сидів Білл, і роздивлявся старі знімки, обережно перегортаючи сторінки, вивчаючи чорно-білі «кодаки». Ось його мати, коли вона було молодою і неймовірно вродливою; ось його батько, не старший вісімнадцяти, один з трійці усміхнених молодиків з рушницями, які стоять над мертвим оленем, що лежить з відкритими очима; дядько Хойт стоїть на якихось каменях, високо тримаючи щуку; тітка Фортуна на Деррійському сільськогосподарському ярмарку гордо вклякла на колінах поряд з кошиком вирощених нею помідорів; чиясь стара машина «б’юїк»; якась церква; будинок; якась дорога, що веде кудись звідкілясь. Усі ці знімки, зняті хтозна-ким з хтозна-яких причин, замкнені тут у фотоальбомі мертвого хлопчика.

Тут Білл побачив себе трирічного, прилаштованого у шпитальному ліжку з обмотаною цілим тюрбаном бинтів головою. Бинти проходять йому по щоках під потрощену щелепу. Його збила якась машина на парковці «Ей & Пі» 295 295 «A & P» – заснована 1859 р. чайна компанія, яка у ХХ ст. виросла у величезну мережу бакалійних крамниць, але вже в 1950-х у результаті антимонопольних санкцій американського уряду почала занепадати. на Централ-стрит. Він дуже мало що пам’ятав зі свого перебування у шпиталі – тільки те, що його там поїли молочним коктейлем з морозивом крізь соломинку та іще що в нього три дні страшенно боліла голова.

А ось уся їхня родина на галявині проти будинку, Білл стоїть поряд з матір’ю, тримаючи її за руку, а Джордж, ще зовсім немовля, спить на руках у Зака. А тут…

Це ще не кінець альбому, але остання сторінка, яка має сенс, бо далі йдуть всі порожні. Останньою тут була шкільна фотографія Джорджа, знята в жовтні минулого року, менше ніж за десять днів до його смерті. На ній Джордж стоїть у светрику з круглим викотом. Його бунтівне волосся пригладжено за допомогою води. Він щириться, виказуючи дві прогалини, в яких вже ніколи не виростуть нові зуби… «якщо вони не продовжують рости й після смерті» , – подумав Білл і здригнувся.