Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Дешево? Господи, ще б пак! «ГідрОкс Аерозоль» ( «Використовувати за потребою» дрібненько надруковано на клейких етикетках, які він акуратно поприліплював до кожної інгаляторної пляшечки) дійсно був дивовижно дешевим, але, попри цей факт, навіть місіс Каспбрак готова була визнати, що він цілком добре управляється з астмою її сина. Дешевизна цього аерозолю зумовлювалася тим, що це була всього лиш комбінація водню й кисню з домішкою камфори для надання йому легкого медичного присмаку. Іншими словами, ліки Едді від астми були водою з крана.

Повернення забрало в Білла більше часу, бо їхати довелося під гору. У кількох місцях він мусив злізати з Сілвера й вести його. Його м’язи просто не мали необхідної сили, щоб рухати велик угору крутішими за положисті узвозами.

На той час, як він сховав велосипед і вирушив назад до потічка, було вже десять хвилин по четвертій. Чорні припущення всякого роду роїлися йому в голові. Той хлопець, Генском, утік, залишивши Едді помирати. Або ті розбишаки могли повернутися і збити на лайно їх обох. Або… найгірше з усього… той чоловік, що зробив своєю справою вбивство дітей, міг упорати одного з них, а то й обох. Як він був упорав Джорджа.

Він знав, як багато про те ходило різних пліток і гадок. Білл дуже страждав на заїкуватість, але ж він не був глухим – хоча інколи здавалося, що люди гадають, ніби мусить бути, оскільки говорив він тільки в разі абсолютної необхідності. Дехто вважав, що вбивство його брата зовсім не пов’язане з убивствами Бетті Ріпсом, Шеріл Ламоніки, Метью Клементса й Вероніки Ґроґан. Інші стверджували, що Джорджа, Ріпсом і Ламоніку вбив один чоловік, а інші двоє стали жертвами іншого вбивці, його «наслідувача». Третя школа думки трималась опінії, що хлопчиків убивала одна людина, а дівчаток інша.

Білл вважав, що всіх було вбито якоюсь однією особою… якщо воно було особою. Він інколи загадувався над цим питанням. Як інколи загадувався про власні почуття щодо Деррі цього літа. Чи це все ще наслідки смерті Джорджа, те, як його батьки, здається, тепер його ігнорують, так глибоко занурені у свою журбу за молодшим сином, що ледве бачать той факт, що Білл усе ще живий і може завдавати собі ушкоджень? Чи ті речі пов’язані з іншими вбивствами? Ті голоси, що іноді, здавалося, балакають тепер у нього в голові, нашіптуючи йому (і ясно, що це не варіації його голосу, оскільки ці голоси не заїкаються – вони тихі, але вони впевнені), радячи йому робити певні речі, але не інші? Чи все це разом зробило Деррі якимсь нібито іншим тепер? Якимсь загрозливим, з вулицями досі не відвідуваними, які не запрошують, а натомість нібито позіхають у якомусь неначе зловісному мовчанні? Чи це зробило деякі лиця потайними й наляканими?

Цього він не знав, але вважав – так само, як вважав, що всі вбивства були роботою одної особи, – що Деррі дійсно змінилося, і що саме смерть його брата сповістила про початок цих змін. Ті чорні припущення в його голові походили від затаєної думки, що тепер у Деррі може статися що-завгодно. Будь-що.

Але, коли він обійшов останній закрут, там все виглядало класно. Бен Генском так само був там, сидів поряд з Едді. Едді також тепер сидів, звісивши руки собі між колін, похиливши голову, все ще хрипко дихаючи. Сонце вже опустилося достатньо низько, щоб кидати поперек потоку довгі зелені тіні.

– Хлопче, ну ти й швидко, – сказав Бен. – Я не чекав, що ти повернешся в наступні півгодини.

– У м-м-ене шв-в-видкий велик, – відповів Білл із дещицею гордості. Якусь мить вони дивилися один на одного недовірливо, насторожено. Потім Бен невпевнено усміхнувся, і Білл також усміхнувся йому у відповідь. Товстун, звісно, але хлопець начебто непоганий. І залишався тут. Для цього треба мати характер – з тим, що Генрі з його взятими на поліцейський облік малолітніми правопорушниками-друзями цілком можливо міг никатися десь тут поблизу.

Білл підморгнув Едді, котрий дивився на нього з німою вдячністю.

– О-ось, т-т-тримай, Е-е-едді, – тицьнув він йому інгалятор. Едді встромив його собі до роззявленого рота, натиснув на спуск і зробив спазматичний вдих. Потім він відкинувся назад, очі заплющені. Це стурбовано спостерігав Бен.

– Йсусе, з ним таки дійсно так погано, правда?

Білл кивнув.

– Мені трохи лячно було тут, – стиха сказав Бен. – Я загадувався, що я стану робити, якщо в нього раптом почнуться конвульсії чи щось таке. Я намагався пригадати оте, що нам тоді розповідали, на тих зборах Червоного Хреста, у квітні. І єдине, що згадав, це про ломаку, яку треба вставити йому до рота, щоб він не міг відкусити собі язика.