Анастасія Рогоза - Воно (кінообкладинка)

Він помітив, що Білл дивиться на нього, й трохи відступив, очі зробилися настороженими.

– Н-н-не т-т-тікай! – погукав Білл. Він підняв у повітря порожні руки, розкривши вперед долоні, показуючи, що він безпечний. – Н-н-нам п-п-потрібна д-д-доп-п-помога.

Бен підійшов ближче, очі все ще насторожені. Хода в нього була така, ніби одна чи й обидві ноги буквально його вбивають.

– Вони пішли? Баверз і ті парубки?

– Т-т-так, – відповів Білл. – Слухай, т-т-ти м-м-можеш побути з моїм д-д-другом, поки я поїду, п-п-привезу йому л-л-ліки? У нього а-а-а…

– Астма?

Білл кивнув.

Бен пройшов решту шляху до решток греблі й болісно опустився на одне коліно біля Едді, який лежав на спині з майже цілком заплющеними очима, важко дихаючи.

– Котрий з них його вдарив? – нарешті спитав Бен. Він подивився вгору, і на обличчі цього товстуна Білл побачив ту саму безсилу лють, яку нещодавно відчував сам. – Генрі Баверз?

Білл кивнув.

– Так я і думав. Звісно, катай. Я побуду з ним.

– Д-д-дякую.

– Ай, не дякуй мені, – промовив Бен. – Перш за все, це через мене вони напосілися на вас. Катай. Поспіши. Я мушу повернутися додому на вечерю.

Білл пішов, не сказавши більше нічого. Добре було б сказати Бенові, щоб не брав це так близько до серця: у тому, що трапилося, провина Бена була не більшою за вину Едді, який з великого розуму розтулив свого рота. Такі парубки, як Генрі та його дружки, самі собою катастрофа, що чекає, як би їй трапитися; дитяча версія потопів, торнадо, каменів у жовчному міхурі. Добре було б це сказати, але він зараз був такий накручений, що це забрало б у нього двадцять, а чи й більше, хвилин, а за цей час Едді міг запасти в коуме (це була ще одна річ, про яку він дізнався в лікарів Кейсі й Кілдера 282 282 James Kildare – кіногерой, молодий лікар, який уперше з’явився у серії фільмів, починаючи з «Інтерни не можуть брати грошей» (1937); у 1961—1966 рр. на каналі «NBC» ішов серіал «Dr. Kildare», який конкурував з серіалом «Бен Кейсі» каналу «ABC». ; людина ніколи не входить у коуме, людина завжди западає в неї).

Він побіг вниз по течії, озирнувшись назад один раз. І побачив, як похмурий Бен Генском збирає біля води каміння. Якусь мить Білл не міг второпати, навіщо він це робить, а тоді зрозумів. Це арсенал боєприпасів. На той випадок, якщо вони повернуться.

Пустовище для Білла не було таємницею. Цієї весни він багато тут грався, інколи з Річі, частіше з Едді, інколи зовсім сам. Він аж ніяк не дослідив усю його територію, проте дорогу від Кендаскіґ до Канзас-стрит міг знайти без проблем, що він зараз і зробив. Вийшов він до дерев’яного мосту, де Канзас-стрит перетинала один з тих безіменних струмків, що витікали з дренажної системи Деррі, збігаючи вниз, у Кендаскіґ. Сілвера було сховано під цим мостом, примотаним мотузкою за кермо до однієї з мостових опор, щоб не дозволити його колесам опинитися у воді.

Білл розв’язав мотузку, запхав її собі за пазуху і, докладаючи усіх сил, повів Сілвера вгору, до хідника, важко дихаючи й потіючи; пару разів втративши рівновагу, він упав на гузно.

Але врешті він видерся. І перекинув ногу через високу раму.

І, як завжди, щойно опинившись верхи на Сілвері, він став іншою особистістю.

«Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!»

Ці слова звучали глибше за його звичайний розмовний голос – це був майже голос того чоловіка, яким він стане. Сілвер набирав швидкості повільно, прискорення відзначалося прискоренням клац-клац-клацання гральних карт об спиці цього велосипеда. Білл навстоячки давив педалі, вчепившись у ручки керма з оберненими догори зап’ястками. Схожий на людину, що намагається підважити жахливо тяжку штангу. На шиї в нього повипиналися жили. На скронях пульсували вени. Губи вивернулися донизу через зусилля, яких він докладав у шаленій, уже звичній битві проти ваги й інерції, напруженням мозку примушуючи Сілвера розганятися.

Як завжди, це коштувало зусиль.

Сілвер почав котитися скоріше. Будинки вже не просто шкандибали повз нього, а проминались гладенько. Лівобіч, там, де Канзас-стрит перетиналася з Джексон-стрит, стала закованим Каналом Кендаскіґ. За цим перехрестям Канзас-стрит стрімко йшла вниз, до Центр-стрит і Головної вулиці, у діловий район Деррі.

Тут вулиці перетиналися часто, але, на користь Біллу, всі перехрестя було опоряджено знаками «стоп», а ймовірність того, що одного дня якийсь водій газоне повз такий знак і розпластає його в криваву тінь, ніколи не спадала Біллові на думку 283 283 У США знак «стоп» вимагає від водія повної зупинки перед тим, як проїхати опоряджене таким знаком перехрестя; цими знаками оснащуються всі перехрестя, де перетинаються дві чи більше доріг. . Та й навіть якби так, навряд чи він змінив би свої звички. Він міг би це зробити раніше чи пізніше в житті, але ця весна й раннє літо стали для нього дивним передгрозовим часом. Бена б вельми здивувало, якби хтось у нього запитав, чи він не самотній; Білл був би так само здивований, якби в нього запитали, чи не заграє він зі смертю. «З-з-звісно, н-н-ні!» – відповів би він негайно (й обурено), але це не відміняло того факту, що з поступовим потеплінням погоди його прогони по Канзас-стрит униз, до міста, ставали дедалі більш схожими на відчайдушні атаки з криком «банзай» .