Стівен Кінг - Аутсайдер

– Побачиться з ними в суді, Говарде. У понеділок, на попередньому слуханні.

Ралф відчував, що матерія культурного спілкування тане, й основну провину за це покладав на Білла, якого щиро розлютив цей злочин, а також чоловік, який його скоїв. І кожен розлютився б… але поля на цьому не зореш, як сказав би Ралфів дідусь.

– Так, перш ніж ми розпочнемо, у мене є запитання, – втрутився Ралф, намагаючись говорити легко і жваво. – Лише одне. Окей, раднику? Ми все одно про це дізнаємося, рано чи пізно.

Здавалось, Гові був навіть удячний, що зміг відвернути увагу від Семюелза.

– Став своє запитання.

– Яка в тебе група крові, Террі? Ти знаєш?

Террі подивився на Гові, який знизав плечима, потім перевів погляд на Ралфа:

– Та ж маю знати. Шість разів на рік я здаю кров у Червоному хресті, бо група досить рідкісна.

– АВ, резус позитивний?

Террі кліпнув:

– Як ви знаєте? – а тоді, збагнувши відповідь: – Але не настільки рідкісна. Як хочете ексклюзиву, то вам потрібна АВ з негативним резусом. Один відсоток населення. У Червоному хресті такі люди стоять на швидкісному наборі, повірте.

– Коли йдеться про рідкісність, я завжди згадую відбитки пальців, – зауважив Семюелз мимохіть, наче вів легку розмову зі знайомим. – Мабуть, тому, що вони часто випливають на суді.

– І нечасто згадуються в рішенні присяжних, – докинув Гові.

Семюелз його проігнорував:

– Не існує двох людей з абсолютно однаковими відбитками. Навіть у відбитках однояйцевих близнюків є мікроскопічні відмінності. У тебе ж нема однояйцевого близнюка, так, Террі?

– А ви ж не хочете сказати, що знайшли мої відбитки на місці вбивства малого Пітерсона?

На обличчі Террі з’явився вираз цілковитої невіри. Ралф мусив віддати йому належне – тренер був збіса добрим актором і, вочевидь, збирався прясти цю нитку аж до самого кінця.

– У нас стільки відбитків, що й порахувати важко, – відповів Ралф. – По всьому білому фургоні, яким ти викрав малого Пітерсона. На велосипеді малого, який ми знайшли у вантажному відсіку того фургона. На скрині з інструментами, що лежала в тому фургоні. По всьому «субару», на який ти пересів за пабом «Коротунів».

Ралф замовк, потім продовжив:

– І на гілці, якою ти вчинив акт содомії над малим Пітерсоном – такий жорстокий напад, що хлопчик уже від самих внутрішніх травм мав померти.

– Нам навіть не знадобився дактилоскопічний порошок чи УФ світло, – додав Семюелз. – Ті відбитки поставлено кров’ю хлопчика.

Саме в цей момент більшість злочинців (десь відсотків дев’яносто п’ять) ламаються, з адвокатом чи без. Але не Террі. Ралф побачив на його обличчі шок і здивування, але не провину.

Гові прийшов на виручку:

– То є у вас відбитки. Добре. Не перший раз, коли відбитки сфальшували.

– Кілька – можливо, – сказав Ралф. – Та сімдесят? Вісімдесят? Кров’ю, на знарядді злочину?

– Ще в нас є ціла низка свідків, – продовжив Семюелз і почав загинати пальці: – Тебе бачили на парковці «Делікатесів Джералда», коли ти пристав до малого Пітерсона. Бачили, як ти клав його велосипед у фургон, на якому приїхав. Бачили, як він сідає з тобою в той фургон. Бачили, як ти весь у крові виходиш із лісу, де сталося вбивство. Можу продовжити, але мама мені завжди казала, що варто трохи припасти навпісля.

– На свідків нечасто можна покластися, – відповів Гові. – Відбитки – річ непевна, а свідки…

Він похитав головою.

– І я б погодився, принаймні у більшості випадків, – втрутився Ралф. – Але не тут. Один із моїх свідків щойно зауважив, що Флінт-Сіті, по правді, дуже маленьке місто. Не скажу, що повністю погоджуюсь, але комуна на Західному боці досить згуртована, і містера Мейтленда знають майже всі. Террі, жінка, яка бачила тебе біля «Джералда», – сусідка, а дівчинка, що бачила, як ти виходиш із заростів парку Філіс, дуже добре тебе знає. І не тому, що живе зовсім неподалік від тебе, а тому, що ти колись повернув їй песика-втікача.

– Джун Морріс? – Террі дивився на Ралфа з виразом щирої невіри. – Джуні?

– Та інші, – сказав Семюелз. – Багато інших.

– Віллов? – Террі прошепотів, наче йому дали під дих. – Вона теж?

– Багато інших, – повторив Семюелз.

– Усі вони з шести фотокарток обрали тебе, – мовив Ралф. – Не вагаючись.

– А на фотокартці мій клієнт часом не був у кашкеті «Золотих драконів» і футболці з великою «Т» на грудях? – поцікавився Гові. – І чи не стукав пальцем по цій фотокартці поліцейський, що збирав свідчення?