Олексій Волков - Виконавець

Кожен мисливський сезон завжди приносить щось таке, чим він особливо запам’ятовується: якусь провідну подію, як правило приємну, іноді — навпаки. Цей шкарадний пес з лісу вперто претендував на те, щоб стати для мене емблемою цьогорічного мисливського сезону. Тому, напевно, я не дуже й здивувався, коли він виліз до мене в поле. Погода була гарною, на полях лежав сніг, і йти до лісу не було потреби. Вже опівдні, добряче набивши ноги, я задоволено повертав додому, аж помітив, як від узлісся відокремилася темна пляма і рушила до мене. Це був пес. Він знову побачив мене першим. Так і йшов за мною. А коли я повернув до хутора, він, як і раніше, залишився біля крайніх дерев, спостерігати, і скоро став непомітним, розчинившись на ’їхньому темному тлі. Безперечно, мала бути якась досить проста розгадка його дивної поведінки.

Я вирішив провести експеримент. За моїми спостереженнями, пес не хотів мати справи ні з ким, тільки зі мною. Ніхто більше його не бачив. І мені забаглося вивести його «на люди». Але як це зробити? Адже я був певен, що варто мені піти до лісу з кимось, та хитра тварюка просто не з’явиться. А я чомусь хотів, щоб його побачив ще хтось, окрім мене. Навіщо? Важко було сказати, проте я підсвідомо відчував, що це потрібно зробити.

Проблему вдалося вирішити досить цікаво. Дізнавшись, що Давидюків небіж хоче їхати поїздом до міста, я попросив його сісти з правого боку вагона і на певній ділянці залізниці, яка пролягала неподалік від лісу, поспостерігати за мною. Я ж сподівався на той час вийти сюди і вивести за собою пса. Відстань до поїзда досить значна, але залізницю прокладено по схилу сусідньої гори, і якби ми вийшли на протилежний схил, то з вікон потяга нас, напевно, було б прекрасно видно на відкритій місцевості, заметеній яскраво-білим снігом. Василькові ж я пояснив, що собака, якого хочу йому показати, дуже хитрий, і мисливцю-початківцю цікаво буде познайомитися з його повадками.

Наступної неділі пес не примусив себе чекати. Мені навіть не довелося заходити в ліс. Ми зустрілися на узліссі, і під його конвоєм я пішов далі, намагаючись точно розрахувати час. Він плівся за мною, кволо пересуваючи лапи, опустивши низько свою лобату голову із зім’ятими обшарпаними вухами. Коли зупинявся я — зупинявся й пес і сидів нерухомо, дивлячись на мене. Нарешті ми дісталися до місця. На чистому схилі я зупинився і повернувся до нього. Час був розрахований добре. Залишалося якихось 4–5 хвилин. А він сидів на снігу й не рухався. І от на схилі сусідньої гори, нижче нас, з-за повороту виїхав поїзд. Здалеку долітав перестук його коліс, відлунюючи в морозному повітрі. Пес ніяк не реагував. Я дивився на нього. Ось потяг порівнявся з нами. Я помахав йому рукою. Василь повинен був чітко нас бачити на тлі білого схилу. Пес сидів, як і раніше. Я рушив — і він пішов за мною. Ну, що ж, Василько (та й не тільки Василько) нас бачив. Пес не боявся поїзда і того, щоб його вдзрів ще хтось, окрім мене.

А двома днями пізніше я бігав заклопотаний — на роботі почалася запарка. Довелося навіть затримуватися понад належний час. Лише третього дня, йдучи додому, зустрівся з Давидюковим небожем.

— Ну як? — запитав я, привітавшись.

— Що, як? — не зрозумів Василько.

— Ну, їздив?

— А, їздив… — протягнув він. — Бачив там на горі вас, махали рукою…

— Отож зрозумів, яка хитра тварюка? Вештається кругом і акурат на такій відстані, щоб не дістати пострілом!

— Еге ж, — погодився Василько. — А де він був, отой пес?

— Як, де? — не зрозумів я. — Ти що, його не бачив?

— Та ні, не бачив.

— Як, ти мене бачив, а від мене, ближче до лісу, кроків за вісімдесят, ну? Він же там сидів!

— Та ні, я не пригадую… — Василько невпевнено знизав плечима.

— Та як ти міг не побачити? — насів я на нього, — таж він здоровезний, чорний такий, сидів на відкритому! Ну?

Василько м’явся і думав. Йому було незручно, що він не зміг побачити такого великого чорного пса.

— Ну, гаразд, — сказав я, — грім з ним, з тим псом.

Як Василь міг його не помітити, зрозуміти було важко. Пес сидів нерухомо на зовсім чистому та видному місці. Поблизу не було ні дерев, ні кущів. Може, він опинився за якоюсь нерівністю — сніговим заметом абощо. Все ж таки він нижчий, ніж я, і, можливо, більша його частина заховалася за заметом. А якщо зверху й стирчала голова, Василь здалеку просто міг не звернути уваги. Адже він не знав, де, з якого боку від мене повинен бути той пес. Проте я не бачив там ніяких кучугур, принаймні так мені здавалося.