— Я погана господиня? — запитала Світлана. — Що, зовсім несмачно?
— Ну що ви, дуже смачно, — сказав я, — просто в мене останнім часом поганий апетит. Та й намагаюся зосередитися на тому, що ви кажете.
— Я бачу, — сказала вона, — я все бачу і розумію. І ви мене сьогодні непокоїте більше ніж будь-коли. Залишіться в мене. Вам конче потрібний сеанс гіпнозу. Побачите, зранку будете зовсім інакший. Добре відпочинете, у вас буде свіжа голова, і ми ще раз про це поговоримо.
— Дякую, — відповів я, — не треба. Я не хочу. Правда, не потрібно. Справи не такі вже погані, як вам здається. Я поїду.
— Залишайтеся просто так, без гіпнозу. Однак ви в мене краще відпочинете. Ну чого вам зараз на ніч їхати туди? Ну, будь ласка, лишайтеся! Я вас прошу…
— Я не боюся його, — сказав я, не дивлячись їй в очі, — і мені справді треба додому. Я повинен побути сам і подумати.
— Але ж ви не здатні тепер думати! — в її голосі чувся відчай. — Ви зараз не здатні на це! Ну, будь ласка, залишся…
Вона підійшла зовсім близько і зробила спробу взяти мене за руку. Слабкий ненав’язливий запах її парфумів охопив мене, і в ньому, десь дуже глибоко, відчувався ще один, зовсім інший — її власний запах. Дарма. Я відчув його надто пізно. Мені стало її шкода. Шкода до сліз, незрівнянно більше, ніж себе. До горла підкотився клубок.
— Зроби мені кави на дорогу, — попросив я замість відповіді, насилу його проковтнувши, — якщо можна.
Вона вийшла з кімнати в розпачі й нічого більше не сказала. Я подивився їй услід і тільки тепер зауважив, що замість традиційного спортивного костюма на ній був приємний домашній халат по фігурі, на комір якого спадало гарне біляве волосся. Такою мені схотілося її запам’ятати.
Я тихо відчинив скляні дверцята книжкової шафи і поклав просто на книги заклеєний поштовий конверт без напису, а потім так само тихо зачинив їх.
Нарешті до мене повернувся стан давно забутої душевної рівноваги. Вона відчувалася навіть тоді, коли, зіскочивши з підніжки приміського поїзда і пройшовши кілька десятків кроків, я озирнувся. Так просто, для годиться, оскільки знав, що він там. Чорна пляма з обрисами пса беззвучно рухалася за мною на відстані лише кількох кроків. Я не боявся, бо знав, що це станеться не сьогодні. І, напевно, тому, що, нарешті, по-справжньому зрозумів: я не здатний нічого зробити. Я йшов, відчуваючи його спиною, і думав про Світлану. Мабуть, вона нечасто відчиняє дверцята тієї шафи. Але колись вона таки полізе до неї по якусь книгу і тоді побачить конверт, якого ніколи туди не клала. Звісно, вона розкриє його і знайде маленький срібний ланцюжок зі знаком Водолія, її знаком. А потім витягне і клаптик паперу — невеличкий, так би мовити, лист, у якому прочитає те, що я написав:
Дорога Світлано!
Мабуть, ми більше не побачимося. Скажу щиро, мені прикро, що таке насправді можливе. Адже спогади про тебе — це єдине приємне, що залишилось у моєму житті. І якщо це все-таки станеться, хочу, щоб ти знала, — я нічого не міг удіяти. Дякую за все, що ти для мене зробила і хотіла зробити. Хочу, щоб у тебе залишилося щось на згадку про мене. Будь щаслива.
Завжди твій — Юрій.
Новий день розпочався з сумних спогадів. Несподівано переді мною пропливла значна частина мого життя, яка передувала теперішнім подіям. Я не намагався нічого згадувати. Вони прийшли самі. Все вийшло якось спонтанно. Я згадав приїзд сюди, потім початок свого життя тут, роботи. Згадав знайомство з Борисом, Григорієм, Семеном та іншими, наші спільні справи, проведені разом полювання. Потім я згадав Жанну і все пов’язане з нею, до найменших подробиць. Дивно, що ці спогади вимагали так мало часу. Все було ніби сконцентровано, стиснуто на якійсь фантастичній стрічці, що пропливала зараз переді мною. Потім я згадав Бурана і наші з ним довгі подорожі в дивовижну країну осінніх озер та зимового лісу, які обірвалися так передчасно та несподівано.
Далі пригадався Уренгой — давно минулі часи, той самий будзагін, а також недавня подорож до Сибіру. Спливли в пам’яті Сашко Гессленг, Мітяй, Серьога і, звичайно ж, один з імовірних винуватців моїх нещасть — Мішка-шаман, який пішов назавжди, забравши з собою стільки таємниць. Багато дав би я за можливість зустрітися і поговорити з ним, ну, і ще, звичайно, з Жанною. Тільки вони самі змогли б дозволити мені виключити свої напрямки з моєї «карти». Та це було неможливо.
Промайнули переді мною й інші образи — Сергія, різьбяра-каліки та діда з Надлісного, хлопців з Петрової бригади, Васюхи з напарником та Тимофія Губіна — випадкових людей, посередньо причетних до моєї невеселої історії, тому й спогади про них не зайняли багато часу.
Читать дальше