Олексій Волков - Виконавець

Наскільки гарною була погода незадовго до початку сезону, настільки зіпсувалася вона напередодні відкриття. Несподівано різко потепліло. Перший сніг миттю розтанув, і майже літній рясний дощ змив його залишки. Навколо знову чорніли поля, пожухла трава мляво сіріла балками, і кругом — бридка осіння багнюка. Всюди, але тільки не в лісі. Він перетворився на своєрідний оазис тепла та затишку серед цього царства вітру, дощу та болота. І в день відкриття полювання я знову насолоджувався його неповторним ароматом. Це був запах теплої сирості, пряний лісовий аромат опалого листя, грибів, глиці. Важко описати цей запах. Щоразу заходячи до лісу в таку пору, знову відчуваєш, наскільки чарівним може бути життя, якщо воно не позбавлене таких моментів. І, напевно, тому, дуріючи від насолоди, яку вкотре дарував мені ліс, я проспав першого зайця. Коли я вийшов на схил, порослий дрібними ялинами, вухань, зляканий звуками мого наближення, підхопився з-під крайньої ялинки, і оскільки я витав десь у небесах, виявився для мене несподіваним і встиг уже разів зо два блимнути по-зимовому білим задом поміж ялинками, заким я опам’ятався. У той момент, коли він промайнув втретє, моє око ловило мушку рушниці, і на четвертому проміжку я міг розраховувати на влучний постріл, але вийшло інакше. Місцевість там переходила в низину, і мені довелося побачити лише кінчики його вух. Проте з гарячки я не втримався від пострілу, який на смерть перелякав косоокого, і він ще кілька разів майнув між деревами, але був уже далеко. Я розгублено постояв на місці, подумки ще раз малюючи собі щойно побачене, зітхнув, і, пройшовши до кінця ялинок, заглибився в ліс. Тут росли старі буки, між якими де-не-де зустрічалися купки ліщини. Над землею стелився туман. Дерева росли досить густо, створюючи навіть узимку приємний затінок. І тут я побачив рух. Так буває завжди. Від довгого перебування в лісі в очах починає мерехтіти, і побачити відразу звіра або людину стає майже неможливо. Якщо хтось нерухомо стоятиме біля дерева, ви можете йти просто на нього і не бачити. Мисливець звикає помічати в лісі не звіра, а його рух, чути звук. Але ніяких звуків чути я не міг, оскільки сам рухався, не дуже дбаючи про тишу. Зате якимось боковим зором вловив рух чогось темного. Рушниця сама смикнулася до плеча, та наступної миті я вже опускав її. Менш як за сто кроків стояв великий чорний пес і дивився на мене. Це був звичайнісінький лісовий бродяга. Здалеку впадала у вічі брудна шерсть, яка місцями звалялася і стирчала в різні боки. Скільки таких псів вештається лісами, полями, зграями та поодинці! Деякі з них колись мали свій прихисток та господаря. Деякі народилися вже тут, у лісі, не знаючи людини та свого місця при ній. Але всі вони були по суті дикими звірами, хижаками, хитрими та боягузливими, які нищили навколо все живе, щоб прогодуватися. Найгірше доводилося молоднякові зайців та косуль, який перед ними був практично беззахисним. В особливо голодні роки ці зграї могли нападати і на свійську птицю та худобу. Відомі навіть поодинокі випадки нападів на людей. Шкода від цього дикого племені псів була неабияка. Тому товариство неодноразово проводило облави на них, а від мисливця, який випадково зустрічався в угіддях з цією звіриною, вимагалося лише одне — влучний постріл. Але, хай Борис мені пробачить, я не міг такого зробити. Я не можу застрелити собаку. Не можу — і край. Як і в мого батька, в мене завжди були собаки. І в спогадах мого дитинства, а потім і юності завжди фігурував якийсь мисливський пес, і завжди, скільки я себе пам’ятаю, на мене дивилися віддані собачі очі. Останнього з них, чудову лайку на кличку Буран, чотири місяці тому збило авто. Він помер у мене на руках. Ні, я не міг застрелити собаку. А пес, наче розуміючи це, стояв нерухомо, повернувшись у мій бік. Я закинув рушницю на плече і пішов далі. Та невдовзі, озирнувшись, я знову побачив його — він нікуди не подівся, а був на тій же відстані. Ішов за мною. Від несподіванки я зупинився, зупинився й він. Я крикнув до нього і махнув рукою, сподіваючись відігнати, та пес не зрушив з місця. Напевно, не так давно він був чиїмось і ще пам'ятав про той зв’язок, який повинен бути між ним та людиною, тому і йшов за мною, хоч і не наближався. Мабуть, уже усвідомлював своє нове місце і ту небезпеку, яка могла походити від людини. Покликати його я не наважувався — він міг пристати до мене. Я ступив кілька кроків до нього, підняв із землі сухий патик і, крикнувши, кинув у його бік. Пес трохи відійшов і зупинився. Я повторив свій маневр — результат той самий. Він не хотів від мене відставати. Я плюнув і пішов геть. Полювання було зіпсоване: чорний пес плентався за мною, аж поки я не вийшов із лісу.