Ярослав Трінчук - Соната для вітру та ночі

– Такими подвигами я похвалитися не можу. Перевантажена дріб’язком. Щоб вижити, працюю додатково – готую до екзаменів приватно. Оце і все. У вільний час, як вийде, то щось десь прочитаю, послухаю Шопена. Навіть з чоловіками зустрічатися часу нема. Правда, охоти теж. Ото зустрілася якось з одним… а воно ж бідненьке-бідненьке… І освіта якась є, і грошенята водяться… Та цур йому. Краще самітній бути, аніж з таким сім’ю творити.

– Ти помиляєшся, Марто. Якнайменше – жінка має народити сина.

– Трапиться якийсь розумний, сильний… але дитину роститиму таки сама.

– Знову помилка. Якщо тобі чоловік не потрібен, то синові батько – обов’язково.

– Не зустрічала я такого, якого я хотіла б полюбити. І, здається, таки не зустріну. Дрібненькі всі якісь. Дрібненькі.

– Слухай, Марто. Чи не гайнути нам кудись на тиждень-два?

– Я знаю місце, де можна на самоті побути. Там, правда, краєвиду нема такого як у Ялті, та море гарне. Головне – тихо. І людей обмаль.

– Збираємо речі.

Згодом дві подруги облюбували собі відлюдну місциночку у західному Криму і насолоджувалися абсолютною тишею, спогляданням моря і його ласкавими хвилями.

Повітря пахне літом та водоростями, квилять чайки, у глибині небес гуде літак. Мир, спокій, рай.

– Хоча б нікого не принесла лиха, – вирвалося у Оксани. – Не знаю чому, але я відчуваю, що можу зненавидіти людей.

– Ти виснажена геть, – сказала подруга. – Відпочинь трохи – і полюбиш знову. Якщо не людство все… то когось із отих козлів. – І засміялась.

– Знаєш, Марто, я навіть жартувати вже не можу. Я тільки бачу, що людина перетворилася на щось незрозуміле. Нікчемне, примітивне, заздрісне і жадібне не в міру.

– Людина не змінилася. Яка була з часу Адама, така й сьогодні. Просто ми уже вийшли з внутрішнього підпілля і демонструємо свою глупоту, що раніше робити не дозволялось. Тому стали розуміти людину краще. Ще не на стільки, щоб змінитись, але вже розумієм. Зрідка – навіть себе.

– Козли вони – ось що я розумію. Козли, собаки і розцяцьковані горили. О, здається, вже лиха несе їх.

Спочатку чоловіків побачила Оксана. Сама їх з’ява викликала в неї лють. Вона демонстративно лягла долілиць.

До них повільно підходили два молодих атлета років так під тридцять.

– Скучаєте, дівчата?

– Доки вас не бачили, нам було добре. Ідіть собі, хлопці, далі, ідіть.

Чоловіки глянули один на одного.

– Отримали одкоша, – сказав молодший. – А ти казав, що нас зустрінуть чемно.

– От халепа, помилився – відповів старший стурбовано. – Ходімо геть.

І чоловіки пішли поволі.

– Несподівана перешкода, – зауважив Василь. – При них ми нічого не зможемо робити.

– Доведеться викурити їх звідси.

– Як?

– Треба знайти для них щось ліпше. Он там, під тим он каменем, місце, мабуть, не гірше за це, запропонуємо їм.

– Якщо вдасться вступити в контакт. Це відлюдьки, я таких знаю. З такими говорити – що солому їсти.

– Вступимо. Уже вступили.

Коли чоловіки поверталися, жінки – мовби ніде нікого нема і не було ніколи.

Богдан зупинився, взяв якийсь прилад, глянув на нього і так, ніби між іншим, сказав Василеві.

– Тут підвищений радіаційний фон. Ходімо геть.

Коли вони відійшли трохи, Оксана попросила зупинитись.

– А ви нас не розігруєте? – спитала, підійшовши.

– Та ми хотіли б, але ви не даєтесь. – Василь намагався бути серйозним, а вийшло як у ображеної дитини.

Оксана посміхнулась.

– Не грайтеся. Тут дійсно є радіоактивний фон?

– Он там, біля тієї скали, – показав рукою Богдан, – прекрасне місце. І чисте, чисте. Якщо ви перейдете туди, то ми не набридатимемо вам.

– І поряд будемо. Про всяк випадок, – додав Василь

– Де ви взялися на нашу голову? – проворкотіла Оксана, але уже не сердито. – Допоможіть перенестись.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.