Ярослав Трінчук - Соната для вітру та ночі

– Добре.

– Ідіть працюйте.

– Я хотів би спочатку піти у відпустку.

Начальник управління здивовано глянув на Отаманчука.

– Пане майоре, – сказав лагідно. – У нас виконують накази, а не шукають підстав, аби втекти він них.

– Дружина купила путівки. Я їй пообіцяв, не здогадуючись про термінове завдання.

– Гаразд. Бери відпустку.

– Дякую.

– Іди, – сказав. Потім зловісно: – Надіюся, ти пам’ятаєш, що у нас звільнення нема. Від нас ідуть на пенсію, або… в могилу.

– Мені це було сказано років з десяток тому, коли влаштовувався на роботу.

– Ступай. Я так, про всяк випадок, – і вишкірив зуби.

Отаманчук вже знав: покинути працю без проблем у нього не вийде. Але то не його вина – обслуговувати казнокрадів він не наймався. Його, як людину, що володіє певним талантом, запросили захищати інтереси держави. І він погодився. Але коли служба безпеки стала займатися невластивою їй роботою – переслідувати тих, хто висловлювався проти Президента – вибачте, хлопці. Що, що, але себе він не зганьбить… Правда, він знає забагато. Таких не звільнюють із власного бажання. Такі можуть потрапити в аварію, отримати інсульт, інфаркт. Навіть пропасти безвісти. Віднині треба бути обережнішим. Зрештою, для нього обережність – щось ніби дихання. Коли засадили кількох впливових крадіїв, то зрозумів на власній шкірі, що відчуває чоловік, коли за ним полюють. Правда, нападники скалічені, замовники в тюрмі. А в нього відчуття загрози – як у звіра.

Коли на другий день зайшов у кафе, Василь уже чекав на нього. Богдан оцінив обстановку – нормально – і підсів до друга.

– Хлопці твій код розшифрували, – сказав тихо. – Там географічні координати. З точністю до десяти метрів. Ми те місце вже знайшли. Це в морі недалеко побережжя, трохи південніше Севастополя. Може, там скарб якийсь? – і посміхнувся.

– То що робитимемо? – спитав Василь.

– Поїдемо, накупаємося в морі. В мене відпустка, тому проблем нема. Як ти?

– Я ж бо сам розпоряджаюсь часом.

– Їдемо дня через три. Візьми акваланги, усе знаряддя для підводної й надводної рибалки й про всяк випадок пістолет.

– Добре.

– Намет також. І нікому ні словечка.

– Та зрозуміло ж…

– Їдемо твоєю машиною.

– Гаразд.

– Своїм у «академії» скажи, аби порядок навели у документах. Ну й нехай будуть обережні. Й готові до усього.

– Знову наліт готується?

– Так. І серйозний. На аргументи зважати не стануть. Якщо є гроші, то сховайте.

– Дякую. Нічого в них не вийде. Уже не ті часи.

– Я теж так думаю. Скажи, нехай знайдуть порядних журналістів й піднімають галас на весь світ. А ми, поки-що, їдемо на море.

– Мене мої осудять. Скажуть, що втік навмисне.

– Може трапитись так, що нагоди в нас більше не буде.

– Їдемо.

Через кілька днів на безлюдному побережжі моря друзі розкинули намет і підготувались до рибалки.

Що Оксана і Марта були подругами, достеменно сказати не зміг би ніхто. Оксана пішла в бізнес, Марта осталась працювати в школі. Учила дітей української.

– Ви до нас ставитесь несправедливо, – сказала якось Оксана Марті. – Вам здається, що ми обдурюємо всіх, крадемо звідусіль і взагалі люди непорядні. Так, багато серед нас є непорядних. Багато, на жаль. Але, повір, посеред нас стрічаються люди, які розуміють, що таке честь, шляхетність… Одного такого, здається, я навіть зустрічала…

– Оксано, облиш. Ти знаєш, що я тебе шаную. – Марта підійшла до подруги і торкнулась до її руки. – Я бачу, як ти працюєш.

– Починала я просто. Один знайомий, людина порядна, як для нашого чиновника, посприяв, аби я в кредит отримала лісоматеріал для шахт, а ті за ліс дали мені вугілля, котре я виміняла на електроенергію, якою закрила борги одному господарству, а воно у свою чергу дало мені свій товар. Товар, а це, скажімо, комбайн, я виміняла в одного крупного фермера за урожай. Урожай – то уже майже готівка. Склали угоду на соняшникове насіння. Та насіння забрав рекет (місцева влада за якісь борги), тож вирвала у нього я пшеницю. Завантажила на елеваторі, все, як годиться. Тільки відправив елеватор пшеницю третього класу, а одержали на нашому елеваторі пшеницю п’ятого класу. Два роки роботи вхолосту. Далі. На кожній операції треба платити. Як не податок, то хабарі. Як тільки пішли у рух товари з’явилося з десяток прохачів: лікарня, школа, податкова, міліція, різні фонди, партії, добровільні охоронці і так далі. Та якби я змогла дати допомогу, скажімо, лікарні, на цю допомогу я повинна сплатити ПДВ. Що таке ПДВ, питаєш? Це одиниця виміру тупості українського політикума. Чим вище посада, тим більше пдв. Взагалі, то це податок на додану вартість і у розвинених державах платять його там, де перевиробництво товару. Розумно. А в нас? Звертається до мене поет – кажуть, талановитий – щоб я видала йому збірочку у кілька сотень примірників. Та перш, ніж видати збірочку поезії, я повинна двадцять відсотків від усієї суми сплатити ПДВ. Чи не скажеш мені, яка додана вартість у філософської поезії? В нашої влади у мозку замість звивин – пдв. Та що тобі говорити. От з’являється у тебе в банку на рахунку якась копійка. Про це відразу знає рекет. З’являються непрошені і пропонують «поділитись з ближнім». Призначаю час, коли дам їм гроші, і йду в міліцію. Так і так, рекет вимагає грошей, будуть тоді то. Приходять хлопці і тут їх міліція «накриває». Наручники, і в машину. На другий день я випадково коло міліції. Дивлюся, а ті що приходили за грішми і ті, що їх в’язали бесідують мило – хлопці-то свої. Побачили мене – й ніби нічого не відбулося. Потім такий невинненький дзвінок. Не роби, жінко, дурниць, бо може трапитись нещасний випадок. Іду до служби безпеки – не дам же я себе тероризувати – а там спокійно так: це буде коштувати стільки-то. Ну, як тобі? Думаєш, що після цього я читатиму ваші безглузді романи? Чи мені до поезії? Чи, може, буду слухати Шопена? Щоденно жди біди. А раз вриваються в помешкання – наручники і в ізолятор у штрафний. Просиділа ніч з кримінальницями. З’ясувалось – п’ять років тому не заплатила ПДВ. Під заставу випустили. Кілька тижнів шукали і документ таки знайшли. Але принизили, зневажили мене, забрали час, і людей відлякали? За що? За те, що я організувала рух товаро-фінансових потоків в Україні. Якби я не зробила цього, ліс згнив би, вугілля не дібрали б, а весь товар був би без руху. Кому поскаржитись? Хіба лиш Богу. Та Він, здається, не хоче з нами мати справи. Те, що ми робимо, жоден американець не здатний зробити. Розуму б трішечки неповноцінній нашій владі, і трішечки б шляхетності… Ну, крапельку якусь… Куди там… Козли…