Ярослав Трінчук - Соната для вітру та ночі

– Якщо я можу щось зробити задля цього – мушу робити, – сказав до змученого відображення у дзеркалі.

Ще в нього є бажання побільше знати, що діється у світі. Хто скільки робить зброї, яку, коли застосувати хоче і проти кого, ну, й таке інше. Дещо він вже знає. Просто ламає чужі сайти й читає з файлів. Як найдосвідченіший хакер. Правда, один сайт зламати не може. Ось уже скільки часу мордується над ним, а результату жодного. Це принижує його гідність професійну, не дає спокою і створює психологічний, емоційний, політичний, сексуальний дискомфорт.

Та жарти жартами, а працювати треба. І він налагоджує знову всі прибори, молиться, заплющує очі і починає медитувати… Так проробляв вже сотні раз… Тиша, наче завмерло все. Потім заледве чутний шелест – чи іній осипається, чи хтось десь там гортає книжку. І раптом… а, може, то йому причулося? Чи справді сказано: «пиши»? У тому шелесті він виокремлював вже цифри, букви і слова. Коли все записав, зберіг у пам’яті комп’ютера, то шелест зник.

Василь отямився. На дисплеї виділявся незрозумілий йому набір цифр, букв і символів.

До кабінету майора Служби безпеки України Богдана Отаманчука Бутович майже влетів.

– Богдане, ти тільки послухай: нарешті я увійшов туди!

– Куди? – насмішливо спитав Отаманчук.

– В інформаційне поле Землі! Розумієш, у мене є метод один… мене навчив Братишин…

– Що ти говориш?! – майже скрикнув Богдан, зриваючись з місця. – Замовкни негайно!

Василь здивовано глянув на майора.

– Ходімо у коридор, – сказав той.

Вони вийшли. Богдан повернув товариша обличчям до себе i тихо-тихо промовив:

– Якщо ти обмовився комусь хоча б словечком, то тебе не врятує ніщо вже. Над цим б’ються наймогутнiшi розвідки світу. Американська, японська, російська. Коли б хтось iз них дізнався, що тобі щось вдалося зробити, тебе просто викрали б, замурували би навiчно у якійсь лабораторії й перетворили б на біоробота.

Василь злякався. Отямившись, оглянувся довкола, усміхнувся і так же тихо сказав:

– Богдане, я таки до Інформатикуму увійшов. Правда, прямого контакту ще не відбулося, але я отримав якісь цифри, незрозумілі знаки й символи. Ось, я записав їх. Може твої професіонали щось тут зрозуміють?

Богдан узяв аркуш, покрутив його.

– Спробуємо. Що ще?

– Менi вдалося увійти до одного із сайтів російської розвідки.

– Ну й?..

– Я прогулявся там – хай вибачають – вичитав деякі паролі i знайшов шифр, який ніхто не може прочитати.

– Звiдки ти знаєш?

– Зв’язався зi своїми росiйськими хакерами – я їм зрiдка пiдкидаю iнформацiю стосовно їхнього кримiналу, а вони – що мене цікавить.

– Це може мати оперативний iнтерес?

– Справа у тому, що над тим файлом вони вовтузяться уже десь рокiв п’ять…

– Думаєш, варто на це тратити час?

– Я колись тобі розповідав про загадковий файл.

– Так…

– У ході роботи я зустрiв кілька символів, які дозволяють припустити, що то файл Андропова.

– Але при Андропові файлів не було ще.

– Це не має значення. Могли закодувати і пізніше. Але інформація стосується генсека.

– Ходімо до кабінету.

Богдан викликав офіцера.

– Розшифруйте це, – сказав йому, i той, взявши аркуш, вийшов.

– Коли файл дійсно стосується Андропова, – продовжував Василь, – то ми знайдемо вельми цікаву інформацію.

– Якщо зараз вона ще комусь потрібна.

– Навіть, якщо б нею скористались тільки журналісти та історики, і то є сенс дізнатися, що там.

– Так… сьогодні в мене… А що як ми зустрінемося завтра? В обід у нашому кафе. Там і з’ясуємо, що нам робити далі.

– Добре, до завтра.

– Бувай.

– Бувай. – Василь зробив рукою жест і вийшов.

Офіцер відчинив двері до кабінету якось тихо.

– Богдане, тебе викликає шеф, – сказав з тривогою у голосі.

– Коли мені підійти до нього?

– Негайно.

Начальник управління був коректний. Навіть занадто. Після кількох загальних фраз перейшов до справи.

– У зв’язку зі зміною політичного курсу нам доведеться зробити невелику корекцію у роботі з політичними партіями, громадськими організаціями і бізнесовими структурами, котрі якимось чином пов’язані з опозицією. Так як «Мала академія» підтримувала опозицію, вона повинна припинити своє існування. Але це треба зробити тихо, без шуму і без журналістів. Ваше завдання надто просте: проконтролювати, аби виконавці не допустили помилки. Зрозуміло?

– Так.

– Вашого консультанта, Бутовича, я розпорядився звільнити. Підшукайте собі іншу кандидатуру.