Стівен Кінг - Що впало, те пропало

Моррісу вже доводилося чути такі слова, і на його обличчі, мабуть, це відбилося, тому що Енді ще ближче присунувся до нього. Тепер їх носи майже стикалися. Морріс відчув запах «Інгліш лезер» і подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гоміки. Щось на зразок таємного знака».

– Ти гадаєш, вони мене слухатимуть?

Морріс Белламі, який тепер дивився на Енді Халлідея інакше, відповів, що, либонь, ні.

Енді випнув нижню губу.

– Нічого, коли-небудь слухатимуть. Так. Коли я заведу власний магазин і клієнтуру. Але на це підуть роки.

– Ми говорили, що чекатимемо п’ять років.

– П’ять? – Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. – За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин – я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там тепер магазин тканин, не дуже успішний, – але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.

«Занадто багато “але”, – подумав Морріс, проте раніше “але” не було».

– Наскільки більше?

– Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе. Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.

Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:

– Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…

Енді схопився обома руками за голову.

– Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому – ти просто схибнувся на Джоні Ротстайні.

– Не треба так говорити. – Пульсація в скронях посилилася.

– Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.

– Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.

– Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.

– З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… – Він підморгнув. – Скажімо так, мертвий не видасть.

– Ти… Що? Убив їх? І їх убив? – З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.

Морріс знав, що говорити цього не варто було, але – кумедно, як це «але» час від часу проскакує – Енді був таким бовдуром.

– У якому місті жив Ротстайн? – Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. – Толбот-Корнерс, правильно?

– Так, але це переважно самі ферми. Усього міста там – закусочна, продуктова крамниця й заправка на перехресті.

– Скільки разів ти там бував?

– Разів п’ять. – Насправді разів десять, з 1976-го до 1978-го. Спочатку сам, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.

– І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?

– Звісно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…

– Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утікача»? Дивний чужинець, який кілька разів приїжджав до міста? На додачу в них і так на тебе заведено справу, Моррі!

– Це була справа на неповнолітнього. Такі не розголошуються.

– Занадто гучний злочин, можуть і розголосити. А твої дружки? Хтось із них уже мав справу з поліцією?

Морріс мовчав.

– Ти не знаєш, хто тебе бачив, ти не знаєш, кому твої партнери могли вихвалятися, на яку серйозну справу йдуть. Тебе вже сьогодні можуть вирахувати, дурень ти. Якщо вони це зроблять і вийдуть на мене, я буду заперечувати, що ми про це взагалі розмовляли. Але я дам тобі пораду. Позбудься цього. – Він показав на коричневий паперовий пакет. – І від решти записників. Сховай їх десь. Закопай. Зробиш це – може, і виплутаєшся, коли тебе візьмуть за зябра. Якщо, звичайно, ти не залишив там відбитків пальців або ще чимось не наслідив.

«Відбитків пальців ми не залишали, – подумав Морріс. – Я не ідіот. І я не боягузливий язикатий педик».