Стівен Кінг - Мізері

Протягом однієї страшної, довіку незабутньої секунди Пол намагався стримати вибух сміху. Зважаючи на настрій Енні, це б напевне призвело до неприємного та болючого покарання. Він похапцем затулив рота рукою, сховавши зародки посмішки, та спромігся зімітувати напад кашлю.

Вона боляче постукала його по спині.

— Краще?

— Так, дякую.

— Я можу продовжувати, Поле? Чи ти бажаєш прочхатися на додачу? Може, відро принести? Раптом тебе виверне кілька разів?

— Ні, Енні. Продовжуй, будь ласка. Мені справді дуже цікаво.

Здавалося, вона пом’якшала — не зовсім, але хоч трохи.

— Коли він знайшов парашута під сидінням, то було чесно. Може, не зовсім реалістично , але чесно.

Пол замислився над цим, задивувався (він завжди дивувався, коли час від часу Енні видавала такі глибинні спостереження) і, зрештою, вирішив, що Енні права. Поняття «чесно» і «реалістично» могли бути синонімами в якомусь іншому, кращому світі, але явно не в цьому.

— Візьмемо іншу серію, — продовжувала Енні, - і саме в цьому полягає проблема з тим уривком, що ти написав учора, Поле, тому слухай мене уважно.

— Я весь обернувся на слух.

Вона знову кинула на нього різкий погляд, видивляючись, чи він жартує. Проте обличчя Пола було бліде та зосереджене, дуже схоже на обличчя старанного школяра. Бажання сміятися зникло, коли він усвідомив, що Енні знала все про прийом «deus ex machina», окрім самої назви.

— Гаразд, — сказала вона. — То була серія «без гальм». Погані хлопці посадили Рокетмена… тільки що він був перевдягнений в іншого героя… у машину без гальм, потім заварили всі дверцята та пустили автомобіль униз по гірському серпантину. Кажу тобі, я ледве всиділа на місці.

І зараз вона сиділа на самому краєчку ліжка. Пол влаштувався навпроти неї у візку. П’ять днів тому відбулася його експедиція у ванну та вітальню, і він оклигав від цього досвіду раніше, ніж міг на те сподіватися. Здавалося, сам факт, що його досі не викрили, діяв як надзвичайний відновлювальний еліксир.

Вона кинула неуважний погляд на календар, де хлопчик мчав на санчатах крізь нескінченний місяць лютий.

— Тож бідний-нещасний Рокетмен застряг у тому авто без свого літального ранця, навіть без шолома з дзеркальними скельцями. Він намагався викрутити кермо, зупинити машину, відчинити двері — все одночасно. Кажу тобі, справ у нього було більше, ніж в однорукого шпалерника!

І раптом Пол уявив собі цю картину та інстинктивно зрозумів, як із такої сцени, наскільки б абсурдною та мелодраматичною вона не була, можна надоїти трохи напруження. Пейзаж, що нахиленою прямою загрозливо проноситься повз глядачів. Інший кадр: гальма, що мляво потопають у килимку, коли нога чоловіка (Пол чітко побачив ногу, узуту в черевик із перфорованим носком у стилі 1940-х років) із силою тисне на педаль. Ще один кадр: плече, яким чоловік намагається вибити двері. У наступному кадрі показують машину зовні, по контуру дверей тягнеться неохайна низка намистинок припою. Безглуздо, звичайно, жодної літературної цінності, але все одно можна щось утнути. Прискорити серцебиття глядачів. Аж ніяк не «Шивас Регаль» [74] «Chivas Regal» — відоме елітне шотландське віскі, виробляється з 1801 року. , скоріше художній еквівалент сільського шмурдяка.

— А потім ми бачимо, що дорога веде просто в урвище, — розповідала Енні, - і всі в кінотеатрі зрозуміли: якщо Рокетмен не вибереться з машини раніше, ніж той старий «гадсон» [75] «Hudson» — марка автомобілів, яка вироблялася в Детройті, штат Мічиган, із 1909 до 1954 року. полетить у прірву, йому буде гаплик. Отакої! Мчить собі машина, у ній крутиться Рокетмен, намагаючись загальмувати чи вибити двері, а потім раз — і дорога закінчується! Машина зависла в повітрі та впала. Десь на півдорозі до землі вона вдарилася об схил, зайнялася й покотилася в океан. Потім на екрані з’явилася заключна фраза: «НАСТУПНОГО ТИЖНЯ СЕРІЯ ІІ, “ДРАКОН ЛЕТИТЬ”».

Енні сиділа на краєчку ліжка — руки були міцно зчеплені, великі груди швидко здіймалися та опускалися.

— Ну, — сказала вона, утупивши очі в стіну й навіть не дивлячись на Пола, — після того я майже не дивилася фільм. Протягом наступного тижня я не просто час від часу згадувала про Рокетмена, я думала про нього весь час. Як би він міг звідти вибратися? Я й гадки не мала. Наступної суботи я прийшла під кінотеатр опівдні, хоча каса відкрилася тільки о першій п’ятнадцять, а кіно почалося о другій. Але, Поле… те, що сталося… ти ніколи не здогадаєшся!