Стівен Кінг - Мізері

— Д е я? — спи т ала во н а, позіхаючи й по т ягуючись. — Є не , Дж е ффрі, ми що, плив е мо мор е м? А чому я т ака голод н а?

Сміючись і плачучи од н очас н о, Є н н ахилився т а обій н яв Міз е рі, з н ову й з н ову промовляючи її ім’я.

Зб енте ж ен о, ал е з радіс т ю во н а т акож обій н яла його, і Дж е ффрі зрозумів, що з не ю вс е буд е гаразд, а т ому ві н змож е змири т ися з їх н ьою любов’ю, раз і н азавжди. Ві н жи т им е сам, ві н змож е жи т и сам-оди н , і вс е буд е добр е .

Можливо, боги вс е ж т аки не бож е віль н і… при н айм н і, не всі.

Ві н т орк н ув Г е з е каю за пл е ч е .

— Гадаю, кращ е залиши т и їх удвох, мій любий друж е , що скаж е ш?

— Що ви правду каж ете , маса Дж е ффрі, - відповів Г е з е кая. Ві н широко всміх н увся, зблискуючи сімома золо т ими зубами.

Дж е ффрі крадькома ки н ув н а Міз е рі ос т а нн ій погляд, і н а якусь ми т ь ці волошкові очі зус т рілися з його очима, во н и зігріли, підбадьорили т а заспокоїли його.

«Я люблю те б е , коха н а, — подумав ві н . — Т и м ене чуєш?»

Можливо, відповідь Міз е рі пролу н ала лиш е в його уяві, ал е ві н вирішив, що н і. За н ад т о яс н о бри н ів її голос:

«Я чую… і я те ж те б е люблю».

Дж е ффрі зачи н ив дв е рі т а вийшов н а корму. Заміс т ь т ого щоби ки н у т ися зі щогли, як пла н увалося ра н іш е , ві н запалив люльку й повіль н о, за т ягуючись, курив, спос те рігаючи, як со н ц е опускається за дал е ку з н икаючу хмару н а горизо нт і — хмару, яка н азивалася Африкою.

І тоді Пол Шелдон, якому вже давно кортіло це зробити, витяг останню сторінку з машинки та нашкрябав найулюбленіше та найненависніше слово в лексиконі будь-якого письменника. Він написав його ручкою:

КІНЕЦЬ

Його набрякла права рука не бажала вставляти пропущені літери, проте Пол змусив себе виконати це завдання. Якщо він її трохи не розімне, то не зможе довести до кінця іншу справу.

Нарешті він закінчив, відклав ручку та поглянув на результат своєї праці. Він почувався так само, як і завжди, коли закінчував книжку: незвично спустошений, розчарований, впевнений, що за кожен маленький успіх він заплатив безглуздо високу ціну.

Усе було так само, усе було як завжди: важкий підйом угору крізь хащі джунглів, а потім відкрита галявина на самому вершечку, до якого він дерся кілька пекельних місяців, і тільки заради того, щоб не побачити там нічого, окрім автостради, обабіч якої стоятимуть (якщо дуже пощастить) заправки та боулінг-клуби або ще щось подібне.

І все ж таки закінчувати книжку було добре, як і завжди. Добре відчувати себе творцем, знати, що ти щось втілив. Спочатку він неясно усвідомив, а потім і повністю оцінив зухвалість такого вчинку: він створював маленькі життя, яких не існувало до цього, створював ілюзію руху та теплоти людських сердець. І тільки зараз він нарешті зрозумів, що фокусник із нього не дуже вправний, та й знає він усього один трюк, і, хоча кожного разу його твори були недосконалими, він неодмінно вкладав у них усю душу. Пол торкнувся сторінок рукопису і злегка всміхнувся.

Його рука потягнулася від стосу аркушів до єдиної сигарети «Мальборо», яку Енні залишила йому на підвіконні. Поруч стояла керамічна попільничка, на дні якої був зображений екскурсійний пароплав із гребними колесами, узятий у коло фразою: «СУВЕНІР З МІСТА ГАННІБАЛ, ШТАТ МІССУРІ, - РІДНОГО ДОМУ МАЙСТРА АМЕРИКАНСЬКИХ ОПОВІДАНЬ» [167] Ганнібал — маленьке містечко поблизу округів Меріон та Роллс, «мала батьківщина» Марка Твена. .

У попільничці лежала книжечка сірників, але в ній був тільки один сірник — усе, що дозволила йому Енні. Проте одного має вистачити.

Пол чув, як вона шурхотить нагорі. От і добре. Він може без поспіху зробити всі свої приготування та вчасно почути її кроки, якщо вона вирішить зайти до нього без попередження.

«Це тобі буде справжній фокус, Енні. Подивимося, чи вийде в мене. Подивимося — чи зможу я?»