Тесс Ґеррітсен - Клуб «Мефісто»

– Ти мусиш це побачити! – гукнув він до неї італійською. – Щойно прийшло, від колекціонера з Ізраїлю.

Вони були в такому захваті, що й не помітили її запізнення. Лілі поставила наплічник за своє робоче місце й протиснулася повз антикварний стіл та дубову церковну лаву, повз римський саркофаг, який наразі ганебно слугував тимчасовим місцем зберігання документів. Переступила розкритий ящик, з якого на підлогу висипалася дерев’яна пакувальна стружка, і, звівши брови, глянула на річ на столі в Джорджіо. Це був блок різьбленого мармуру, можливо частина будівлі. Лілі помітила патину на двох суміжних поверхнях, м’який полиск, залишений століттями під вітром, сонцем і дощем. Наріжний камінь.

Молодий Паоло зняв свою лупу, темне волосся стало сторчма. Коли він так усміхався їй, скуйовджені пасма нагадували вуха й він сам скидався на легендарного сієнського перевертня, хоч і цілком незавадного і вкрай чарівного. Як і батько, Паоло не мав у собі ані краплини жорстокості, і Лілі радо мала б його за коханця, якби не знала, що неодмінно розіб’є йому серце.

– Думаю, тобі сподобається, – сказав він і запропонував жінці лупу. – Тебе такі штуки завжди цікавлять.

Вона схилилася над каменем, розглядаючи вирізану на ньому фігурку чоловіка. Той стояв прямо, убраний у спідницю, з браслетами на зап’ястках і щиколотках. Однак голова була не людська. Лілі вдягла лупу й нахилилася ближче. У лінзі проступили деталі, й вона відчула, як за спиною сипнуло холодом. Побачила вишкірені собачі ікла й пальці з пазурами. І роги.

Вона випросталася. В горлі пересохло, голос звучав дивно, наче здалеку.

– Кажете, колекціонер з Ізраїлю?

Джорджіо кивнув і зняв свою лупу, перетворюючись на старшу й повнішу версію Паоло. Ті ж темні очі, але зі зморшками в кутках.

– Ми раніше не мали з ним справи, тож і не певні в його джерелах. Не знаю, чи можна йому довіряти.

– Чому він нам це прислав?

Джорджіо знизав плечима.

– Ящик приїхав сьогодні – це все, що я знаю.

– Він хоче, щоб ви його продали?

– Попросив лише про оцінку. Що скажеш?

Лілі потерла патину пальцем. Знову відчула холод, що йшов від каменя.

– За його словами, звідки це?

Джорджіо потягнувся по папери.

– Пише, що придбав цей камінь вісім років тому в Тегерані. Гадаю, контрабанда. – Він знову знизав плечима й підморгнув Лілі. – Та звідки нам знати, еге?

– Персія, – промимрила жінка. – Це Аріман.

– Що таке Аріман? – спитав Паоло.

– Не що, а хто. Це демон з прадавньої Персії. Дух нищення. – Вона поклала лупу на стіл і глибоко вдихнула. – Це їхнє втілення зла.

Джорджіо засміявся й радісно потер долоні.

– Бачиш, Паоло? Я казав, що вона має знати. Чорти, демони – вона їх усіх знає. Щоразу має відповідь.

– Чому? – подивився на неї Паоло. – Ніколи не розумів, чому тебе так цікавить зло.

Що вона могла на це відповісти? Як розповісти, що одного разу дивилася Звіру в очі й Він дивився на неї? Бачив її? «І відтоді переслідує мене».

– То це не підробка? – уточнив Джорджіо. – Справжній наріжний камінь?

– Гадаю, що так.

– То я краще одразу ж йому напишу, еге? Нашому новому приятелеві в Тель-Авів. Скажу, що він надіслав камінь правильній людині, яка розуміє його цінність. – Він дуже обережно поклав камінь назад до ящика. – Ми неодмінно знайдемо покупця на таку особливу річ.

«Хто захоче мати вдома це жахіття? – подумала Лілі. – Кому захочеться, щоб зло витріщалося на нього зі стіни власного дому?»

– О, мало не забув, – додав Джорджіо. – Ти знала, що маєш шанувальника?

Лілі насупилася, дивлячись на нього.

– Що?

– В обід до нас заходив чоловік. Питав, чи не працює на мене американка.

Жінка завмерла.

– Що ти йому сказав?

Відповів Паоло:

– Я не дав батькові нічого сказати. Міг би вийти клопіт, бо ти не маєш дозволу на роботу.

– Але я тут подумав, – вів далі Джорджіо. – Думаю, що цей чоловік просто до тебе небайдужий, тому й питав.

Він підморгнув Лілі. Вона зглитнула.

– Він не назвався?

Джорджіо грайливо поплескав сина по плечі.

– Бачиш? Сину, ти надто повільний, – насварився він на нього. – Тепер якийсь чолов’яга її в нас забере.

– Як його звали? – знову запитала Лілі, різкішим голосом. Та ані батько, ані син, здається, не помітили зміни в її поведінці. Надто вже зайняті були тим, що дражнили один одного.

– Він не сказав, – відповів Джорджіо. – Може, хоче побавитися в інкогніто, еге? Щоб ти повгадувала.

– Він був молодий? Який був на вигляд?