Жан-Крістоф Ґранже - Ліс духів

– Бернар Левель. Іншого в нас, якщо чесно, й немає… Перериваємо також кримінальні архіви. Шукаємо вбивства, які хоч трохи нагадували б цю справу. Але я в це не вірю. Це щось геть новеньке.

Жанна уявляла, як занурилася б у таке розслідування. Вона переривала б документи. Заглибилася б у вирізки з преси. Прикріпила б знімки з місця злочину на дошку в своєму кабінеті. Жанна опустила очі. Сама того не усвідомлюючи, вона м’яла в руках окраєць хліба, розкришуючи його на дрібні шматочки. Попри кондиціонер, вона вся змокла.

Тен розреготався. Жанна здригнулася.

– Що тебе так насмішило?

– Знаєш Ланґлебе, судмедексперта?

– Ні.

– Суперінтелектуал. Щоразу видає таке, що хоч стій хоч падай.

Жанна облишила свої крихти й зосередилася на словах Тена. Вона боялася, що в неї буде панічна атака. Як у часи депресії. Коли вона виходила з тунелів, залишивши авто прямо на дорозі. Або коли проводила обідні перерви, ридаючи в туалеті ресторану.

– На місці злочину Ланґлебе кличе мене до себе. Я чекаю на якусь сенсацію. На деталь, яка все пояснить, просто як у фільмах. А він мені каже стиха: «Людина – це линва, напнута між звіром і надлюдиною». Я йому: «Що?» А він – далі: «Линва над прірвою».

– Це Ніцше. «Так казав Заратустра».

– Ага, він теж так сказав. Але хто читав Ніцше, окрім цього придурка? – Тен додав з усмішкою: – І тебе, звичайно.

Жанна всміхнулася йому у відповідь. Тривога минала.

– Треба було відповісти йому: «Велич людини в тому, що вона міст, а не мета» [7] Пер. А. Онишка. . Так там далі йде. Але згодна, що в цьому розслідуванні Ніцше не дуже помічний.

– Мені подобається, коли ти так робиш.

– Як?

– Коли потираєш потилицю, запустивши пальці у волосся.

Жанна зашарілася. Тен роззирнувся, наче хтось міг їх підслухати, а тоді нахилився до неї.

– Може, заплануємо вечерю на двох?

– Зі свічками й шампанським?

– А чому б ні?

Принесли страви. Вирізку Россіні для Тена. Карпачо з тунця для Жанни. Вона відсунула від себе тарілку.

– Думаю, сьогодні перейду одразу до чаю.

– То що скажеш про вечерю?

– Здається, ти вже випробовував удачу зі мною. І не раз, хіба не так?

– Як каже Одрі: «Почнімо все на голому місці».

Жанна розреготалася. Їй справді подобався цей хлопака. У його підкатах не було звичної облудності, такої собі «лицемірної злодійкуватості» інших хижаків. Навпаки, за його сміхом відчувалася справжня щирість. Цей чоловік мав що дати жінкам. Ця думка навела Жанну на іншу.

– Вибач.

Вона покопирсалася в сумочці. Схопила телефон. Жодних повідомлень. А щоб йому всралося, бляха-муха . Вона заковтнула хвилю гіркоти, що підкотила горлом. Справжнє запитання було ось яке: чому вона досі чекала на цей дзвінок? Усе скінчено. Вона знала це. Але не могла себе в цьому переконати. Як каже молодь, вона «не викупала».

На зворотному шляху Жанна розмірковувала над справою Тена. Вона заздрила. Заздрила цій справі. Жорстокості вбивства. Напруженню, труднощам, які ставило перед ним таке розслідування. Вона вирішила стати слідчою суддею, щоб розплутувати криваві злочини. Її потаємною метою було вистежувати серійних убивць. Розбиратися в їхньому смертоносному божевіллі. Боротися з жорстокістю в чистому вигляді.

За п’ять років у СВІ Нантерра їй діставалися лише якісь жалюгідні заголовки з жовтої преси. Наркоторгівля. Домашнє насильство. Страхове шахрайство. А коли вона розслідувала вбивство, мотив завжди полягав у грошах, алкоголі чи якомусь імпульсі, породженому звичайною ненавистю…

Вона виїхала з Парижа через Порт-Майо й попрямувала по авеню Шарль-де-Ґолль у напрямку мосту Неї. Трафік був напружений. Машини рухалися повільно. Жанна відчула, як у пам’яті мимоволі щось заворушилося. Справа Франсуа Тена пробуджувала в ній спогад. Найгірший з усіх. Той, що пояснював її покликання. Її самотність. Її смак до крові.

Вона стиснула кермо й приготувалася стикнутися лицем до лиця з минулим. Коли вона пригадувала Марію, свою старшу сестру, то завжди думала про хованки. Гру, яка так ніколи й не скінчилася. У лісі тиші…

Насправді все сталося зовсім не так, але в Жанниному спогаді діяла вона сама. Вона рахувала, приклавши лоба до стовбура дерева, затуливши очі долонями. І перед її очима пропливали ті події, яким акомпанував її власний шепіт:

Один, два, три…

Одного вечора сімнадцятилітня Марія не прийшла додому. Її мати, яка самостійно виховувала двох дівчаток, захвилювалася. Вона подзвонила подругам своєї доньки. Ніхто її не бачив. Ніхто не знав, де вона. Жанна заснула під ритм цих дзвінків. Тихенько рахуючи, щоб відігнати тривогу. Десять, одинадцять, дванадцять… Їй було вісім років. Її сестра сховалася. Це була гра. От і все.