Стівен Кінг - Чорний дім

Сльози знову котяться по брудному, блідому обличчю, і Тай починає кричати що є духу.

— Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені! Я В ХЛІВІ!

Перед «Сенд Бар» Док досі сидить на заведеному мотоциклі, а Шнобель глушить свій, кладе його на підніжку і йде до Джека, Дейла і Фреда. Джек видер загорнений предмет, який батько Тая привіз з собою. Фред тим часом хапається за сорочку Джека. Дейл намагається приборкати чоловіка, але Фред Маршалл так захопився, що для нього на ввесь світ залишились тільки двоє людей: він і Голлівуд Джек Сойєр.

— Це був він, чи не так? Це був Тай. Це був мій хлопчик, я чув його !

— Так, — каже Джек. — Так, це справді був він і ти справді чув його.

Шнобель бачить, що хоча Джек значно зблід, проте досі спокійний. Його аж ніяк не хвилює, що батько зниклого хлопчика витягнув його сорочку зі штанів. Ні, його увага зосереджена на згорненому пакунку.

— Що, заради Бога, тут відбувається? — жалібно запитує Дейл. Він дивиться на Шнобеля. — Ти знаєш?

— Дитина десь у хліві, — каже Шнобель. — Правильно?

— Так, — відповідає Джек.

Фред різко відпускає сорочку Джека і, похитуючись та схлипуючи, відходить назад. Джек не звертає на нього уваги і навіть не намагається заправити зім’яту сорочку. Він досі дивиться на пакунок. Можна навіть сказати, що він очікує побачити марки, вирізані з пакетиків з-під цукру, але ні, на ньому лише звичайний поштовий штамп. Хай би що то було, воно було адресовано особисто містеру Тайлеру Маршаллу, який живе за адресою: Френч Лендінґ, Робін Гуд Лейн, 16; у тому місці, де мала б бути адреса, стояв червоний штамп: Містер Джордж Ретбун, KDCU, Пенінсула-драйв, 4, Френч Лендінґ. А під штампом великі чорні літери.

— Генрі, ти ніколи не здасися, чи не так? — бурмоче Джек.

На очах з’являються сльози. Думка про життя без його старого друга вражає знову і знову, залишаючи відчуття безпорадності, втрати, тупості і болю.

— Який ще дядько Генрі? — запитує Дейл. — Джеку, дядько Генрі мертвий .

Проте Джек у цьому вже не такий упевнений.

— Поїхали, — каже Шнобель. — Ми маємо знайти цю дитину. Хлопчик живий, але він у небезпеці. Це ясно як білий день. Поїхали. Решту зможемо з’ясувати пізніше.

Але Джеку — який не лише чув крик Тайлера, а якусь мить дивився очима Тайлера — залишилося вже не так-то й багато з’ясовувати. Фактично зрозуміти залишилось одну-єдину річ. Ігноруючи Шнобеля і Дейла, він крокує до заплаканого батька Тая.

— Фреде.

Фред, похитуючись, продовжує схлипувати.

— Фреде, якщо ти хочеш ще коли-небудь побачити свого хлопчика, то візьми себе в руки і послухай мене.

Фред здіймає погляд, у нього на голові досі безглузда маленька бейсбольна кепка.

— Що це, Фреде?

— Це, мабуть, приз за участь у змаганні, які проводяться щоліта, — Пивний Конкурс. Але я не знаю, як Тай міг виграти перший приз. Кілька тижнів тому він повторював безупинно, що забув подати дані, він навіть запитав, чи я не зареєстрував його, а я, а я… ну, я гаркнув на нього. — Від цих спогадів, сльози починають бігти щоками, що заросли щетиною. — Це було приблизно в той час, коли Джуді ставала… дивною… я хвилювався за неї і просто… накричав на нього. Розумієте? — Груди Фреда здіймаються. Він ковтає сльози, і його адамове яблуко бігає вгору-вниз. Він витирає рукою очі. — А Тай… все, що він сказав: «Усе гаразд, татку». Він не розсердився на мене і не образився. Тому що він такий хлопчик, ось так.

— Як ти знав, що це треба принести мені?

— Твій друг подзвонив, він сказав мені, що листоноша приніс мені те, що я маю віднести тобі сюди. Перш ніж ти поїдеш. Він назвав тебе…

— Він назвав мене «Джек-Мандрівник»?

Фред Маршалл з подивом дивиться на нього.

— Саме так.

— Гаразд, — говорить Джек м’яко, майже розсіяно. — Ми збираємося врятувати твого хлопчика.

— Я зараз. У мене в пікапі гвинтівка…

— І там вона і залишиться. Їдь додому. Підготуй йому кімнату. Підготуй кімнату для своєї дружини. І дай нам спокійно зробити те, що ми маємо зробити. — Джек спочатку дивиться на Дейла, тоді на Шнобеля. — Давайте, — каже він. — Поїхали.

Вже за п’ять хвилин авто капітана ВПФЛ поспішає на захід по Шосе-35. Просто перед ними, як почесний караул, — Шнобель і Док їдуть пліч-о-пліч, сонце відбивається від хромованої сталі на їхніх байках. Густе листя дерев нахилилось з обох боків дороги.

Наближення до Чорного Дому означено посиленням гудінням, яке чує Джек. Він навчився відсторонюватися від будь-якого шуму, щоб той не впливав на процес мислення. Але все одно він страшенно неприємний.