Стівен Кінг - Чорний дім

— Він грає так само добре, як Рой Хоббс?

— Рой… — тоді Дейл посміхається. — О, в цьому фільмі! Роберт Ретфорт, так? Ні, не думаю,.. агов, що ти робиш?

Досі тримаючи биту (ледь не вдаривши одним її кінцем Дейла у праву вилицю), Джек простягає руку і сигналить.

— Завертай, це тут, — каже він. — Ці йолопи були тут лишень вчора, а вже проїхали мимо.

Дейл з’їжджає на узбіччя, різко тисне на гальма поліцейського авто і припарковується. Він повертає до Джека помітно бліде обличчя.

— О Боже, Джеку — я почуваюсь не зовсім добре, можливо, це сніданок. Господи, сподіваюсь, мене не знудить.

— Думаєш, гул у голові — це від сніданку? — питає Джек.

Очі Дейла стають ще ширшими.

— Звідки ти знаєш?..

— Тому що я відчуваю таке саме. І в шлунку теж. Це не твій сніданок. Це Чорний Дім. — Джек простягає приплюснуту пляшечку. — Давай добре змащуй навколо ніздрів. І в ніздрях теж. Тобі стане краще. — Виражаючи абсолютну переконаність, адже це не секретна зброя і не секретна формула; річ взагалі не в меду.

Це просто віра . Вони мають покинути царство раціональності і перейти в царство невезіння. Джек зрозумів це, щойно відчинив двері авто.

Попереду мотоцикли розвертаються і їдуть назад. Шнобель з нетерплячим поглядом хитає головою: « Ні, ні, не тут ».

Дейл так само, як і Джек, стає перед авто. Його обличчя досі бліде, але шкіра під носом блищить від меду, він досить добре стоїть на ногах.

— Дякую, Джеку. Так набагато краще. Я не знаю, як мед навколо носа міг спричинити ефект на вуха , але гул також послабшав. Тепер це лишень тихе дзижчання.

— Це не тут! — репетує Шнобель і зупиняє «гарлея» перед поліцейським авто.

— Ні, — спокійно каже Джек, дивлячись на суцільний ліс. Сонячне світло на зеленому листі контрастує з чорними нестійкими зиґзаґами тіней. Кожен тремтливий і мінливий листочок попереджає про майбутню перспективу. — Це тут. Притулок містера Маншана і банди Чорного Дому, як ніколи не казав Князь.

Коли Док під’їжджає до Шнобеля, шуму додається ще більше.

— Шноб має рацію! Ми були тут лишень у чора , ми ж не дурні! Чи не думаєш ти, що знаєш краще за нас?

— З обох боків лише непроглядні ліси, — втручається Дейл.

Він показує на дорогу приблизно за п’ятдесят ярдів на південний схід, де мерехтить жовта поліцейська стрічка між кількома деревами. — Там дорога, яка веде у «Смачно в Еда». Це місце, мабуть, за ним…

«Хоча ти чудово знаєш, що воно тут, — думає Джек. Чудеса та й годі. Чому б ще тобі змащуватись медом, як Вінні-Пух у свій щасливий день?»

Він переводить погляд на Шнобеля і Дока, які також виглядають не зовсім добре. Джек розтуляє рот, щоб сказати їм… аж раптом щось мерехтить у верхній частині його поля зору. Він стримує свій природній імпульс подивитися вгору і визначити джерело цього руху. Щось — напевне, та часточка, що належить подорожуючому Джеку, — думає, що це була б погана ідея. Щось стежить за ними. Краще, якщо воно не знатиме, що його помітили.

Він опускає битку Ричі Сексона і спирає її до працюючого на неробочому ходу поліцейського автомобіля. Бере мед від Дейла і простягає його Шнобелю.

— Ось, візьми, — каже він, — змасти.

— Річ не в тому , ти, клятий дурню! — роздратовано кричить Шнобель. — Це … не … тут !

— У тебе з носа тече кров, — м’яко каже Джек. — Зовсім трохи. У тебе теж, Доку.

Док проводить пальцем під носом і здивовано дивиться на кров. Він починає:

— Але я знаю , що це не…

Знову щось мерехтить у верхній частині поля зору Джека. Він ігнорує це і показує пальцем перед собою. Шнобель, Док і Дейл дивляться, і Дейл перший, хто бачить це.

— Прокляття, — тихо каже він. — Знак із написом «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО». Хіба він раніше тут був?

— Так, — каже Джек. — Думаю, він стоїть тут уже близько тридцяти років.

— Чорт, — каже Шнобель і починає натирати медом під носом. Він щедро напихає його в ніздрі; густі краплі виблискують на рудувато-коричневій бороді, схожій на бороду вікінга. — А ми поїхали б далі, Докторе, і так аж до міста. Можливо, навіть до Репід-Сіті, Сауз Декота. — Він простягає мед Доку і з гримасою дивиться на Джека. — Вибач, чуваче. Ми мали б одразу тебе послухати. Нам немає виправдань.

— А де ж під’їзна дорога? — запитує Дейл, а тоді: — А. Ось вона. Я б міг заприсягтись …

— Що тут нічого не було, я знаю — каже Джек.

Він посміхається. Дивиться на друзів. На банду Сойєра. Проте він аж ніяк не дивиться на чорне мерехтіння у верхній частині його поля зору, як і на свою талію, коли його рука, з-за пояса повільно витягує «Руґер-357». Він завжди в цьому був найкращим. В нього небагато значків переможця у змаганнях зі стрільби стоячи, але у стрільбі чергами він завжди показував непогані результати. Не менше п’ятірки. Він уявлення не має, чи залишились у нього ці вміння, і вирішує одразу ж це з’ясувати.