Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Він сказав, що потребує часу на роздуми, проте для того, щоб він мені пробачив, я мала розповісти тобі правду. Тому й повідомила йому, що запросила тебе на дівич-вечірку, щоб все розказати, — вона уривчасто сміється, ніби оце тепер усвідомила суть жарту. — До мене щойно дійшла вся іронія цього: я завжди вважала ці вечірки дурнею, а Джеймс витратив купу часу, щоби переконати мене влаштувати собі свято. Якби він так не наполягав, у мене, найімовірніше, й думки б не виникло.

Розумію. Чудово все тепер розумію.

Клер… Клер ніколи не може бути винною. Хтось інший завжди має звалити на свої плечі провину. Шквал звинувачень повинен посипатися на когось іншого.

А Джеймс хоч колись знав її справжню? Чи він кохав уявну Клер, ту, яку вона розігрувала перед ним? Бо, судячи з тих двадцяти років, упродовж яких я знаю Клер, його план ніколи б не спрацював. Швидше пекло замерзне, ніж Клер визнає щось подібне. Не тому, що я вважатиму її винною, а тому, що її вважатимуть винною всі , назавжди. Очікувати, ніби я могла б змовчати, марно. Правда вилізла б. Десять років брехні й обману, але найпринизливішим є такий факт — Клер Кавендіх їх використала, щоби отримати свого чоловіка.

Вона, певно, також знала: Джеймсове рішення залежало від ситуації. Не знаю, яку частину правди він повідав Метту, але якщо вже поділився своїми переживаннями із кимось, то в душі кипіли пристрасті. Жодних обіцянок Клер не давав. Лише сказав, що можливо пробачить, якщо вона зізнається.

Знаючи Джеймса, не думаю, щоби він мав успіх.

Ні. Після розголошення правди Клер втрачала все, але не вигравала нічого.

Було лише два шляхи: зізнатися й виставити себе на осуд. Чи відмовитися й, дотримуючись Джеймсового плану, втратити нареченого, але в такому разі правда все одно випливла б. Той бездоганний образ, ретельно ліплений упродовж багатьох років, — вірної подруги, щиро закоханої дівчини, дбайливої, шанованої особистості — розбився б на друзки.

Знаю, як важко позбуватися минулого й починати з нуля. Життя Клер щасливе, шикарне й успішне. Вона прискіпливо зважила «за» і «проти», і вибір було зроблено на користь брехні.

Вона могла вийти з цієї історії знищеною, або могла вбити Джеймса, пережити трагедію хороброю вдовою, що надихала й готова вже рухатися далі.

Джеймс мусив померти — звісно, його було шкода, проте необхідність є необхідність.

А я отримала покарання. Джеймсової смерті було недостатньо. Хтось же мусив узяти на себе його загибель — це ж бо не могла бути провина Клер, навіть якщо стався б нещасний випадок.

Знадобився цап-відбувайло, а той, хто гратиме його роль, знайдеться завжди . Цього разу обрали мене.

Чому я? Ледве стримуюся, щоб не запитати. Я мовчу. Бо я знаю.

Я вкрала чоловіка. Десять років тому стала між Клер Кавендіх та її законною власністю, вкрала у неї з-під носа, поки Клер хворіла на інфекційний мононуклеоз й була занадто слабкою, щоб боротися за своє. І от зараз я утнула це знову, вилізла з минулого, як рука з могили, і востаннє стала між нею та Джеймсом.

Зараз із цього будинку мені поїхати вже не вдасться, в цьому я певна.

Клер не може дозволити собі мене відпустити.

Серце шалено калатає в грудях, таке дивне відчуття, що все потроху крутиться, і враження, що зараз упаду. Непевно встаю, тримаючи горнятко, перечіплююся і ставлю його на місце. Клер тягнеться за горням, щоб підхопити, перш ніж воно розіллється, але руки в рукавицях не втримують порцеляну, і горня ковзає між пальцями й швидко котиться по журнальному столику.

Рештки розбризкуються поверхнею столу, і я бачу… я бачу осад на дні. Не цукор, бо він би розчинився. Щось інше. Те, що додало чаю дивного присмаку.

Тепер розумію. Розумію запаморочення. Розумію, чому Клер так багато розповіла, впустивши мене так далеко. І я розумію, ой лишенько, я розумію, чому рукавиці.

Вона дивиться вниз на горнятко, а потім підводить очі на мене.

— У-упс-с, — промовляє її усмішка.

З хвилину не знаю, що робити. Ось так стою й тупо дивлюся на горнятко, відчуваючи млявість у кінцівках й запаморочення, через яке не зауважила ефекту ліків раніше.

Що це за ліки? Знеболювальні? Снодійне?

Стою на місці, хитаюся, роблю спробу сконцентруватися. Намагаюся втримати рівновагу.

А потім суну до дверей.

Повільно бреду, повільніше, ніж у жахливому сні.

Але Клер рушає до мене, її поранені кінцівки не слухаються. Ноги зачіплюються за килим, і вона летить вниз, хапається за небезпечно гострий край журнального столика. Її крик відлунює у коридорі, від чого у голові ще більше паморочиться, я — скільки є сил — біжу коридором.