Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Клер? — мій голос хрипить. У цьому немає сенсу. Нічого не має сенсу.

Вона повільно кульгає до дивана, падає зі стогоном на нього. У тьмяному, закритому хмарами місячному сяйві вона виглядає потворно, гірше, ніж я. Обличчя помежоване порізами, величезний синець на лобі, він чорніє в блідому світлі.

— Клер, чому?

Я не можу знайти сенс.

Вона нічого не відповідає. Нінин тютюн лежить на столі біля паперу для самокруток. Кривлячись від болю, вона дістає їх, знову вмощується на дивані, полегшено зітхає. Починає повільно й ретельно скручувати цигарку. Хоча вона в рукавицях, її руки тремтять, перш ніж прикурити, Клер двічі розсипає тютюн.

— Не курила вічність, — вона притуляє цигарку до губ і робить довгу затяжку. — Господи, я скучила за цим.

— Чому? — питаю знову. — Чому ти тут?

Мій мозок і досі відмовляється сприймати те, що відбувається. Якщо Клер тут, отже, вона вбивця. Але чому, як? Вона не мала змоги надіслати перше повідомлення. Вона єдина з присутніх на вечірці, хто не міг це зробити.

Мені треба тікати. Мені варто було би скрутитися за диваном із ножем для хліба в руці. Але я не можу себе змусити це зрозуміти. «Це Клер, — наполягає мозок. — Вона твоя подруга. Вона передає мені цигарку». Як у мареві сну, беру її, вдихаю дим, глибоко затягуюся, тремтіння в кінцівках минає, у голові просвітлюється.

Простягаю цигарку і їй, Клер відмахується.

— Залиш собі, скручу ще одну. Оце так холод. Будеш чай?

— Дякую, — відказую, й досі перебуваючи в дивному стані напівсну. Клер — убивця, але вона нею не може бути. Не здатна думати про те, що робити, тому знаходжу відраду в тих дивних, автоматичних відповідях.

Вона важко зводиться на ноги й шкандибає на кухню. За кілька хвилин клацає чайник, гудуть бульбашки — він закипає.

Що мені слід зробити?

Самокрутка вигоріла, обережно примощую її на журнальний столик. Попільнички нема, але мені все одно.

Заплющую очі, тру руками обличчя, промайнула блискавка. Щось на кшталт проекції під повіками: Джеймс, від світла його кров така ж яскрава, як фарба.

Запах зі сну ще й досі сидить у носі, захриплий голос лунає в голові.

Ледве чутний звук у дверях, я бачу, як Клер плентається з двома величезними горнятками. Ставить їх на столик, я беру горня в руки. Вона сідає на диван, дістає торбинку піґулок з кишені, кидає дві в чай. Руки не слухаються в шерстяних рукавичках.

— Знеболювальні? — запитую, щоб хоч щось сказати. Вона киває.

— Так, мушу ковтати капсулу повністю. Проте я не вмію їх ковтати, — вона хитнулася й здригнулася. — Дідько, гидота. Не впевнена, чи це знеболювальні, чи то молоко скисло.

Роблю й собі ковток. Огидний смак. Чай завжди огидний, але цей навіть огидніший, ніж зазвичай. Кислий та гіркий у поєднанні з цукром, доданим Клер. Нічого, принаймні гарячий.

Мовчки сьорбаємо напій якийсь час, проте я не можу більше німувати.

— Клер, що ти тут робиш? Як ти тут опинилася?

— Приїхала на машині Фло. Вона залишила її батькам, а ті, своєю чергою, лишили ключі в моїй шухлядці, щоб Фло їх забрала. От тільки… вона їх більше не забрала.

Ні. Вона більше не. Тому що…

Клер підводить погляд. Її зіниці над горнятком розширилися в темряві, вони блищать. Вона така вродлива, навіть зараз, загорнута в старе пальто, з порізами та ранами на обличчі, без жодного мазка косметики.

— А щодо того, що я тут роблю, можу спитати про це й тебе. Що ти тут робиш?

— Я приїхала, щоб згадати, — відповідаю.

— Вдалося? — голос лунає так легко, ніби ми сміємося над останньою серією «Друзів».

— Так, — зустрічаюся з її очима в темряві. Тримаю гаряче горня закляклими руками. — Я згадала про гільзу.

— Яку гільзу? — жодної емоції на обличчі, проте щось причаїлося в очах…

— Гільза в твоїй кишені. Я знайшла її в кишені твоєї куртки.

Вона хитає головою, раптово мене накриває страхітлива лють.

— Не грайся зі мною, Клер! Це твоя куртка. Я знаю це. Якби вона не була твоєю, тоді нащо ти повернулася сюди?

— Можливо… — вона опускає очі на горнятко, потім дивиться на мене. — Можливо, щоб захистити тебе від тебе самої.

— Про що це, в дідька, ти?

— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося, еге ж?

— Звідки тобі про це відомо?

— Медсестри, вони багато патякають. Особливо, коли ти спиш, чи їм здається, що ти спиш.

— Ну то й що?

— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося в лісі, правильно? У машині?

— До чого, в біса, ти ведеш?

— Ти схопила кермо, — м’яко веде Клер. — Ти сказала, що не могла жити без Джеймса, мучилася через нього всі ці десять років. Розповідала, що мріяла про нього, що так і не змогла пережити й забути слова його повідомлення. Через тебе машина полетіла хтозна куди з дороги, Лі.