Рут Веа - У лісі-лісі темному

У мене є вибір: чекати на поліцію і спробувати пояснити мою присутність, пояснити сліпий патрон у куртці Фло й сподіватися, що мені повірять.

Або ж я можу піти на світанку і сподіватися, що вони не здогадаються про мою присутність.

Але куди їхати? У Лондон? До Ніни? Як добиратися?

Звісно, поліція мене знайде. Але ліпше, як не тут.

Мимоволі очі починають заплющуватися, кінцівки тремтять від утоми, потім потроху розслабляються, м’язи щохвилини смикаються від виснаження, занурюючись у сон. Я більше не можу думати. Спробую помізкувати про це завтра.

Мимоволі позіхаю, розумію, що перестала труситися. Скидаю на підлогу капці. Тоненька цівка сліз стікає по щоці, проте я занадто втомлена, щоб їх витерти.

Господи, я мушу поспати.

Я подумаю про це… завтра…

Ніч. Ніч пострілу. Я скрутилася в коридорі, залитому яскравим сяйвом та кров’ю Джеймса.

Кров у моїх ніздрях, на моїх руках, під моїми нігтями.

Він дивиться на мене темними, великими й вологими очима.

«Повідомлення , — промовляє хрипко голос. — Лео…»

Тягнуся, щоб доторкнутися до його обличчя, а потім він зникає, а з ним щезає і кров, і світло.

Я прокидаюся. Темно. Серце заходиться в грудях.

Якусь мить просто лежу, відчуваючи гупання серця, що лунко барабанить у грудях. Намагаюся зрозуміти, що саме мене розбудило. Нічого не чую.

Повертаю голову й одночасно помічаю дві речі.

Перша — біля входу в будинок, напроти величезної скляної стіни, стоїть щось темне. Його тут не було. Я більш ніж певна, що це машина.

Друга — з кухні долинають звуки. Повільний скрегіт. Стілець ковзає по плитці на підлозі, хтось відчиняє двері.

Хтось є в будинку.

Сиджу, ніби проковтнула стрілу, скидаю ковдру з плечей. Серце відлунює аж у горлі, мене нудить.

Якусь мить я навіть думаю озватися й кинути виклик непроханому гостю. Але потім усвідомлюю — це шаленство.

Хай хто тут був, хоч яка була причина його візиту, нічого хорошого в тому нема. Це не поліція. Вони не приїхали б отак посеред ночі й не кралися через задні двері. Існує лише два варіанти: випадковий злодюжка, якому пощастило знайти відчинені двері; або це вбивця.

Як би мені хотілося , щоби то був злодій. Ця ситуація красномовно описує, на яке лайно перетворилося моє життя: випадковий незнайомець, який уночі вдирається до будинку, — для мене найвдаліший перебіг подій. Але серцем відчуваю, що це не так. Тут убивця. Він прийшов по мене.

Обережно, надзвичайно обережно підводжуся, тримаючи ковдру навколо себе, як щит, так, ніби м’яка червона бавовна може мене захистити. Мене заспокоює лише те, що незваний гість, так само, як і я, не захоче вмикати світло. Можливо, в темряві я зумію уникнути зустрічі з ним, заховатися, втекти.

Дідько. Куди йти?

Двері виходять у сад, я впевнена, що вони замкнені. Я спробувала відчинити їх з вулиці, пам’ятаю, як Фло замикала їх в останній наш вечір тут. У неї був ключ. Не маю жодного уявлення, де він.

Я чую його на кухні. Він тихенько ступає по плитці.

У мені — два потужні імпульси. Перший — бігти, вибігти з дверей, помчати нагору, зачинитися у ванній — робити все можливе, щоби втекти звідси.

Другий — стояти й боротися.

Я бігаю. Це те, що я роблю — біжу. Але іноді ти не можеш бігти далі.

Стою, стискаю кулаки, кров шумить у вухах, дихання обривається в горлі. Тікати чи боротися? Тікати чи боротися? Тікати чи…

Черевики хрупотять по склу в коридорі. Потім зупиняються.

Знаю, що вбивця тут, він прислухається. Прислухається до мене. Затамовую дух.

Двері вітальні широко відчиняються.

Хтось стоїть на порозі, мені важко розгледіти. У темряві видніється лише силует, чорний на тлі віддзеркалення в сталі вхідних дверей.

Це може бути будь-хто. Він закутаний у пальто, обличчя ховають тіні. Але потім постать рухається, я помічаю проблиск світлого волосся.

— Привіт, Фло, — насилу вимовляю через напруженість у горлі.

А вона сміється у відповідь.

Вона довго сміється, і сміється, і сміється. Не розумію — чому?

Вона підходить, і досі усміхаючись, до смужки місячного сяйва, її стопи риплять по склу.

І я розумію. Бо це не Фло.

Це Клер.

Вона тримається за одвірок, і я розумію: вона така ж слабка, як і я. Ймовірно, її стан був не такий критичний, як Клер удавала в лікарні. Але їй точно непереливки. Вона виглядає вдвічі старшою за свій вік, таке враження, що її добряче побили, і рани загоїлися лише наполовину.

— Чому ти повернулася? — промовляє вона нарешті. — Чому ти не можеш облишити все?