Рут Веа - У лісі-лісі темному

Ні.

Якщо засну, помру. Мені це відомо. Але тепер вже однаково. Я так втомилася.

Ні.

Я хочу спати.

Щось мене не пускає. Не дає мені відпочити.

Це не жага до життя, воно більше не має значення. Це жага помсти. Джеймс мертвий. Клер побита. Фло помирає. Лишилася єдина річ — це правда.

Я не помру. Я не помру, бо хтось же мусить це зробити. Хтось мусить дізнатися, що сталося.

Я встаю. Коліна трусяться так, що я насилу втримую рівновагу. Проте я стою, поклавши руку на повалене дерево.

Крок.

Потім другий.

Я йду далі.

Я йду далі.

Не знаю, скільки часу минуло. Години збилися докупи, змішалися зі снігом, що прикрив плямами замерзлу багнюку. Я втомлена, втомлена настільки, що не можу думати. Бреду, здійнявся вітер, очі сльозяться від його поривів.

Лице оніміло, через вологу на очах світ довкола розплився. Нарешті підводжу очі, й ось він — Скляний Будинок.

Він більше не видається величним золотим маяком, як я його побачила в той перший вечір. У темряві будівля темна та мовчазна, її обриси зливаються з деревами, вона майже невидима. Виглянув місяць, його віддзеркалення видніється на вікні кімнати, де спав Том. Мороз прикрасив молодик вінцем, і я знаю, що вночі стане ще холодніше.

Окрім незвичної темряви, на дверях будинку з’явилася поліцейська стрічка, а розбите вікно нагорі забили металевою решіткою, яку можна побачити на порожніх будинках у малозаселених місцинах.

Насилу долаю останні метри гравію та піску, тремчу, роздивляюся темні скляні стіни перед собою. І ось я тут, проте не впевнена, що можу це зробити — зайти в дім, ще раз побачити, де помер Джеймс. Але я мушу. Не через Джеймса, не тому, що це єдиний спосіб дізнатися правду про те, що сталося. А тому, що коли не проникну туди, в укриття, я помру від холоду і знесилення.

Центральні двері замкнено, вікон нема, не залізеш. Піднімаю камінь і роздумую над величезною скляною стіною у вітальні. Усередині бачу холодний дерев’яний коминок та плаский темний екран телевізора. Уявляю, як каменюка летить у гігантську шибку, проте даю їй спокій. Не лише через страшний гуркіт та масштаби руйнування, а тому що, гадаю, її буде недостатньо, щоб розбити подвійне скло, а можливо, й потрійне. Щоб розтрощити вікно в коридорі, знадобилася рушниця, а мій крихітний камінець, найімовірніше, просто відскочить від стіни.

Кидаю камінь на землю, повільно та важко суну до задньої частини будинку. Стоп не відчуваю, кілька разів спотикаюся. Я бачу кров, що з кожним кроком витікає між пальцями. Жену якнайдалі думку про те, як вибратися звідси, бо, щоб іти пішки, й мови бути не може. Але мерзенне відчуття, що звідси мене забере поліція, не відпускає. Або навіть гірше.

Задня частина будинку не краща за передню. Смикаю довгі розсувні французькі двері позаду вітальні, щосили натискаю пальцями на пласке скло, намагаючись його зрушити з місця, відчайдушно сподіваюся, що їх не взяли на замок. Проте все так і лишається непорушним, результатом моїх спроб стають лише поламані нігті. Я роздивляюся вигнуту частину будинку. Може, залізти на балкон, де курила Ніна?

Хвилину розмірковую про таку можливість, цинкова зливна труба поряд. Але реальність вбиває. Я обманюю себе. Нема жодного шансу, що я вилізу по слизькій скляній стіні в спеціальному взутті для скелелазіння та зі страхувальною системою, що вже й казати про домашні капці й закляклі пальці. Я була в школі найбільшою невдахою із лазіння по канату. Жалюгідна картина: мої худющі руки безсило зімкнуті над головою, потім вони зриваються, і я падаю, наче мішок, на мати, а інші дівчата вправно вилазять на його верхівку, б’ють долонею по дерев’яній поперечині вгорі.

Тут нема мату, а цинкова труба слизькіша, ніж плетений канат. Якщо я впаду — це кінець, моє щастя, якщо зламаю лише щиколотку.

Ні. Балкон — не варіант.

Нарешті без жодної крихти надії я роблю спробу відчинити задні двері.

І вони роз'їжджаються навстіж.

По спині пробігають мурашки. Шок, невіра й страшенна радість — не може бути. Не можу повірити, що поліція залишила їх відчиненими. Невже це може виявитися так просто, порівняно з рештою нестерпно складних речей?

Вхід заліплено поліцейською стрічкою, нагинаюся і напівприсядки прокрадаюся в дім. Випрямляюся, очікую на виття сирен чи поліціянта, що зараз вигулькне з-за рогу. Але будинок так само темний та непорушний. Лишень сніг мете по плитці на підлозі.

Простягаю руку, щоб зачинити широко розчахнуті двері, але зробити це як слід не вдається. Вони б’ються об одвірок, але потім знову відскакують. Хапаю ручку, роблю ще одну спробу і помічаю одну дрібницю. На засувці дверної ручки наліплено стрічку, яка не дає змогу зачинити двері повністю.