Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Ти точно впевнена, що з тобою все гаразд? Якщо хочеш, можу зачекати й відвезти до Стейнбріджа, раптом виявиться, що нікого нема. Грошей не візьму. У будь-якому разі, це по дорозі.

— Дякую, ні, — відказую. Зціплюю зуби, щоб вони не цокотіли. — Зі мною все нормально. Дякую, наразі прощавайте.

Він киває, вираз обличчя так само нещасний. Потім мотор заревів, і його машина зникає в сутінках, червоні вогники авто осявають сніг.

Господи, яка ж довга ця під’їзна дорога! Я й забула, яка вона нескінченна. Пам’ятаю пробіжку, коли зустріла Клер на півдорозі. Мої ноги втомилися, вони болять, тіло пробирає холод.

Такого ще не було. Що трапилося з м’язами в лікарні?

Я не подолала ще й половини шляху, а ноги тремтять від спазмів, що дають про себе знати, коли я силкуюсь іти швидше. Через затверділі від холоду підошви капців п’яти починають кривавити, але вони німі, тому я не відчуваю болю. Про це дізнаюся лише з червоних цяток, що перемішуються зі сніжною крупою.

Принаймні багнюка замерзла, а отже, я не борюся з липким місивом, що пристає до п’ят. Але коли перечіплююся і нога потрапляє в глибоку колію, щось тріщить, стопа проломлює тоненьку крижану кірочку й занурюється в холоднючу калюжу бруду, що сховалася під нею.

Перехоплює дух, я вию і болісно дістаю ногу з гострого льоду. Той крик більше схожий на жалісний писк спійманої совою миші.

Мені холодно. Мені страшенно холодно.

Я втнула дурницю?

Проте мушу йти далі. Я на півдорозі. Немає сенсу повертатися. Навіть якщо зловлю когось на дорозі, куди їхати? Назад до лікарні, де на мене чекають наручники та Ламарр? Я висковзнула, намагаючись утекти від правосуддя. Це необхідно зробити. Шляхів для відступу нема.

Силую ноги, крок за кроком. Аби хоч трохи зігрітися, обіймаю себе руками, дякуючи Богові та Ніні за синій кардиган. Єдина річ, що захищає мене від переохолодження. Знову низько стогне та гуде вітер між деревами. Сніг гойдається й падає на землю.

Ще один крок.

А тоді за ним ще один.

Не можу сказати, чи близько до будинку. Більш немає сяйва, що вело мене туди. Не знаю, як довго бреду на цьому пронизливому холоді. Знаю лише, що повинна йти, бо якщо зупинюся, помру.

Щокроку починають виринати фрагменти. Фло з перекошеним від жаху обличчям, вона тримає рушницю біля грудей. Заціпеніле Нінине обличчя, її залиті кров’ю руки, вона намагається зупинити кровотечу. Джеймс. Джеймс лежить у калюжі власної крові й помирає.

Тепер я знаю, що він намагався сказати, коли шепотів: «по… Лео?».

Це не «повідом» чи «повідомили». Це «повідомлення». Він запитував, навіщо я його сюди покликала. І чому дозволяю ось так померти.

Він приїхав до мене. Він приїхав, бо я попросила.

Я просила його?

Більше не впевнена. Господи, як же холодно.

Так важко дати лад думкам.

Пам’ятаю роздруковані на аркуші паперу повідомлення, що показала Ламарр. Я більше не впевнена, чи пам’ятаю їх до того, як мені їх показали, чи після.

Я просила Джеймса приїхати?

Ні. Hi. Упевнена, що не просила.

Я ж дізналася про те, що Клер одружується із Джеймсом лише після нашої розмови в машині. Я не знала. Навіщо в такому разі мені йому писати?

Мушу цього дотримуватися. Я мушу чіплятися за речі, в яких упевнена.

Отже, це Фло. Вона — єдина, хто тримав усе під контролем. Вона запросила гостей, вона вибрала будинок, вона знала про рушницю.

Вона була в будинку, коли відправляли повідомлення.

Вона знала, що я пішла на пробіжку.

Знову спадає на думку її дивна напруженість, її величезна й вибухова любов до Клер, яка просто лякає. А може, вона боялася втратити Клер через Джеймса? Не могла пережити, що хтось стане між ними? А кращої кандидатури, щоб спихнути вину, не знайдеш — Джеймсова колишня, тобто я. Найкраща подружка Клер.

А потім… Потім вона зрозуміла, що накоїла. Зруйнувала не лише життя своєї суперниці, а й своєї подруги. Знищила життя Клер.

І більше жити з тим не могла.

Боже, як же холодно… Я так втомилася. Біля дороги лежить повалене дерево. Можна на нього присісти, лише на хвильку, тільки щоб ноги перестали тремтіти.

Важкий крок, другий анітрохи не легший — я прямую до кругляка. Завалююся на вкритий мохом стовбур, притискаю тіло до колін, дихаю на ноги, відчайдушно намагаюся зберегти рештки тепла.

Заплющую очі.

Якби ж то можна було заснути.

Ні.

Десь усередині лунає голос. Я знаю, він вигаданий, але він звучить у голові.

Ні.

Я хочу спати.