Рут Веа - У лісі-лісі темному

Коли лежу, згорнувшись калачиком, під тонким лікарняним простирадлом з Ніниним кардиганом на плечах, мені починають нашіптувати: «А що, коли це правда?».

День повільно тягнеться, таке враження, що я рухаюся у в’язкому сиропі. Це схоже на кошмари, що іноді бачу, в яких мої кінцівки стають занадто важкими, щоб пересуватися… За мною щось женеться, я мушу втекти, проте застрягла в багнюці. Ноги занімілі й повільні. Мені зостається лиш важко брести уві сні, а позад мене — щось страхітливе, воно наближається чимраз ближче.

Моя маленька палата дедалі більше скидається на камеру в’язниці: вузенька смужка скла з дротом, охоронець за дверима.

Якщо мене випустять, подальший сценарій відомий. Додому не поїду, мене арештують, влаштують допит, потім притягнуть до відповідальності. Повідомлення — більш ніж вагомий доказ, щоб мене затримати. А факт, що я заперечувала їх відправлення, лише ускладнює моє становище.

Я пам’ятаю багато років тому, коли ще писала першу книжку, спілкувалася з поліціянтом щодо технік допитів: «Ти дослухаєшся , — він сказав. — Ти дослухаєшся до брехні».

Ламарр та Робертс свою брехню почули: я сказала, що не відправляла повідомлення. Та попри це, вони реальні.

Намагаюся поїсти, проте їжа не смакує та так і лишається лежати на таці. Намагаюся читати, але слова розпадаються для мене, перед очима лише надрукована сітка, яку стирають інші фрагменти.

Я на лаві підсудних. За ґратами.

Фло в реанімації десь тут у лікарні.

Клер десь лежить без сил у ліжку, а її очі повільно рухаються під заплющеними повіками.

Джеймс у калюжі крові.

Раптом відчуваю той запах — запах різника з липкими від крові руками, моя піжама, калюжі на підлозі.

Стягую простирадла і встаю. Йду до ванної кімнати, обливаю обличчя водою, щоби змити сморід крові й нав’язливі спогади. Однак те, що прагну пригадати, на думку не спадає. Невже могла… Невже я могла відправити ті кляті повідомлення, а потім поховати спогади разом із подіями в машині?

Кому довіряти, якщо я сама собі не довіряю?

Ховаю обличчя в долонях, стою і розглядаю себе в дзеркалі під яскравим сяйвом флуоресцентної лампи. Синці й досі видніються під очима, але починають сходити. Мої очі запали, виглядаю, наче після жовтяниці. Темні плями в западинах біля перенісся та під очима. Проте я більше не схожа на виродка. Якби мала тональний крем, синці можна й замазати, але я цього не робитиму. Навіть на думку не спадало попросити про це Ніну.

Виглядаю змарнілою та старою. На обличчі сліди від жорсткої лікарняної білизни.

Розмірковую, длубаюся в собі. А там майже десять років живе шістнадцятилітня дитина. У мене й досі довге волосся, ловлю себе на думці, що в моменти напруженості й нині прибираю його назад. От лишень волосся більше нема.

Мені дозволять побачити його тіло?

Тремчу, проводжу мокрою рукою по закудланому волоссю, витираю долоні сірими спортивними штанами.

Повертаюся й виходжу з ванної.

У палаті мене збивають із пантелику зміни. Спочатку не знаю, що саме: книжка й досі на ліжку, капці під ним. Напівзаповнений глечик з водою на шафці, історія хвороби й досі криво стирчить на бильці в ногах ліжка.

Потім помічаю. Охоронця нема.

Йду до дверей, зазираю в переплетене дротом віконце. Стілець на місці. Горнятко з чаєм потроху парує. Але охоронця нема.

Невеличкий струмінь адреналіну пронизує мене, здіймаючи дибки волосся на потилиці. Тіло знає, що збираюся зробити, перш ніж мозок пошле сигнал. Пальці намацують капці, я взуваюся, руки застібають ґудзики Ніниного кардигана. Нарешті тягнуся за десятифунтовими банкнотами, що й досі лежать згорнутими в шухлядці шафи.

Серце гупає як скажене, коли натискаю на дверну ручку, чекаю миті, коли пролунає різке: «Стояти!» або поцікавиться медсестра: «Із тобою все гаразд, серденько?».

Але ніхто нічого не каже.

Виходжу з кімнати в коридор, минаю кілька палат, ноги в ляпанцях вистукують ляп, ляп, ляп по лінолеумовій підлозі.

Минаю кімнату медсестр — жодної душі. У крихітній кімнатці сидить медсестра, вона повернулася спиною до скляної стіни й працює з паперами.

Ляп, ляп, ляп. Крізь подвійні двері виходжу в головний коридор, там повітря менше просотане медикаментами, витає запах їжі з кухні в кінці коридору. Пришвидшуюся. Переді мною виринає знак «Вихід», що підказує, де повернути.

За рогом серце мало не розривається. Поліціянт стоїть одразу біля чоловічої вбиральні і щось бурмоче по рації. Кілька секунд вагаюся. Я мало не повертаю хвоста й не мчу назад до палати, перш ніж мою відсутність помітять.