Рут Веа - У лісі-лісі темному

Перші підозри, мабуть, з’явилися, коли Ніна відкрила правду про моє минуле з Джеймсом, і Фло взялася розмірковувати, навіщо Клер ворушити минуле. А коли Ламарр почала допитуватися про телефони… і повідомлення… Вона зрозуміла, що справа темна.

Не думаю, що вона дізналася правду, принаймні не одразу. Вона намагалася зустрітися з Клер у лікарні, але її не пустили. Стан Клер був надто важкий, та й поліція забороняла свідкам із готелю заходити до лікарні. Ніна розповідала, що їй довелося добряче поборотися, щоб провідати мене, і це ж лише після того, як її свідчення перевірили сотні разів. А Клер вдавала спантеличену та напівпритомну, вичікуючи, що стане відомо про мене від Ламарр, перш ніж «прокинутись».

Ні. Фло лишилася в готелі, мучилася й роздумувала, без шансів дізнатися в Клер, що їй розповідати. Вона казала неправду, заплутуючись іще більше в тенетах брехні. Вона міркувала над своїм учинком, над тим, що запустила механізм. І засумнівалася в мотивах Клер. Її охопив відчай.

— Ви знаєте? — я насилу ковтаю, намагаючись відігнати думки про Фло, що лежить десь поряд по коридору й бореться за життя. — Ви знаєте, що трапилося? Клер розповіла?

— Клер не в змозі відповідати на запитання через стан здоров’я, — сумно повідомила Ламарр. — Принаймні так сказав її адвокат. Але у нас достатньо даних для справи. Окрім ваших свідчень, аналізу на вміст токсичних речовин препарату, що вам підсипала Клер, та зізнання Фло більш ніж достатньо. До речі, вона не телефонувала до швидкої.

— Тобто?

— З будинку. Коли Джеймс помирав. Не зареєстровано жодного виклику 999. Це мало би нас насторожити, проте ми були надто заклопотані пошуком інших доказів, — вона зітхає. — Звісно, коли вам стане краще, зробите офіційну заяву. Але про це потурбуємося іншим разом.

— Я думала, це Фло, — нарешті кажу їй. — Коли знайшла куртку Клер із гільзою. Мені здалося, то куртка Фло. Гадала, це вона підмінила набої. Просто не могла додуматися, навіщо Клер так чинити — зрештою вона отримала те, що хотіла: ідеальне життя, ідеальний наречений. Навіщо це заривати в сміття? І лише коли я згадала повідомлення, добре помізкувала над ним, тоді до мене дійшло: Джеймс ніколи не називав мене Лі. Двічі цієї помилки вона не припустилася, але я мала би здогадатися.

— Вона вже й раніше так експериментувала, знаєте? — красивий, розкішний голос Ламарр наче теплим простирадлом прикрив кригу її слів. — Схожа ситуація. Нам знадобилося чимало часу, щоб накопати про це інформацію. Був професор у її університеті. Його звільнили за непристойні електронні листи старшокурсникам. У листах ішлось про те, що, переспавши з ним, студенти отримають кращі оцінки, а якщо комусь розкажуть, їх оштрафують. Він затято протестував, проте заперечувати факт, що студенти таки їх отримували, не мало жодного сенсу. Його комп’ютер перевірили, всі листи зберігалися в папці «Видалені», невдалий спосіб замести сліди не спрацював.

Тепер уже участь Клер зрозуміла, хоча тоді її жодна душа не запідозрила. Вона була серед тих студентів, кому листа не відправили. Проте за кілька тижнів до того професор звинуватив її в плагіаті й пообіцяв узяти справу в свої руки. Звісно, серед шквалу звинувачень про той її інцидент забули, проте один колега професора пам’ятав цю розмову. Вона казала, що їй завжди було цікаво…

Заплющую очі, відчуваю сльозинку, яка біжить по носі. Не знаю, чому плачу. Це не полегшення. Не думаю, що це страждання через загибель Джеймса. Можливо, це лють та розчарування за марність усього пережитого. Злість на себе, бо не зрозуміла раніше. Що була такою дурною.

Ну й що з того? Навіть якби я помітила? Тоді б я з простреленими кишками лежала на світлій дерев’яній підлозі, засипана склом?

— Піду, — ніжно каже Ламарр. Підводиться, пластиковий стілець скрипить. — Повернуся завтра з колегою. Зробите офіційну заяву, якщо будете готова.

Нічого не кажу. Лише киваю, очі й досі міцно заплющені.

Вона пішла, тиша навколо. Її переривають лише репліки серіалу з сусідньої палати, пробиваючись через стіну.

Сиджу і слухаю їх. Вдихаю і видихаю носом повітря.

Потім, коли вже трохи заспокоююся, хтось стукає в двері.

Миттєво розплющую очі, мабуть, Ламарр повернулася. Проте ні — за дверима чоловік. Серце завмирає, потім розумію, це Том.

— Стук, стук, — його голова зазирає в двері.

— Заходь, — бурмочу йому.

Він човгає до палати. Вигляд має невпевнений і боязкий. Зблід, і сліду не лишилося від того чепуруна з міської богеми, якого зустріла кілька днів тому. Його картата сорочка була м’ята і заплямована. Але з виразу Томового обличчя розумію: мій вигляд значно гірший. Синці потроху сходять, проте наразі жовто-коричневих відтінків і вражають, якщо побачити їх уперше.