Рут Веа - У лісі-лісі темному

Нічого з переліченого.

Річ у… Я не знаю. Я не знаю, як це описати. Гадаю, гордість. Щось на кшталт невіри у власну тупість. Я думала, що так сильно його кохала і так сильно помилилася. Як я могла? Як це я могла так неймовірно й страшно помилитися?

І якби я повернулася до школи, мусила б жити з цим розумінням — згадка про нас обох в очах інших. Розповідати сотням: Ні, ми не разом. Він мене кинув. Я нормально.

А мені було паскудно. Я була дурепою, бісове маленьке страшко. Як я могла так помилитися?

Я завжди вважала, що добре розбираюся в людях. Вважала, що Джеймс хоробрий, турботливий, що він мене любить. Але це все виявилося брехнею. Він був слабким боягузом, якому забракло сміливості поставити крапку між нами, дивлячись мені у вічі. Я більше ніколи не довірятиму своїм оцінювальним судженням.

Усе відбулося під час підготовки до випускних іспитів середньої школи.

Екзамени я склала, але до школи більше не повернулася. Навіть, щоб забрати результати. Вечірка восени теж обійшлася без мене. Я не бачила більше вчителів, що допомагали та підтримували під час іспитів. Натомість я перейшла до підготовчого коледжу для вступу до університету. До нього можна було дістатися на двох потягах, саме там, де я була впевнена, що мене не знають. Мій день тривав скажено довго. О 5:30 ранку я виходила, а о 18:00 приповзала. Зрештою мама продала будинок, щоб переїхати до Філа. Мене б це мало розізлити, адже це будинок мого діда, де я виросла, де ми жили разом упродовж стількох років, де кожен куток наповнено було безліччю спогадів. І глибоко в душі я лютувала, проте таки відчула полегшення. Остання нитка з Редінгом та Джеймсом порвалася. Я більше ніколи його не побачу.

Ніхто, за винятком Клер, не знав, що трапилося. Але навіть вона не знала про повідомлення. Наступного дня я прийняла рішення щодо майбутнього дитини і наших з Джеймсом стосунків.

Вона обійняла мене, заплакала і промовила:

— Ти така хоробра.

Проте я нею не була. Я теж була боягузкою. Так і не зустрілася з Джеймсом, ніколи не спитала: чому? Як він міг так учинити? Це страх? Боягузтво?

Я чула, що після тієї історії він систематично спав з дівчатами та хлопцями з Редінга.

Це лише підтвердило мої припущення. Джеймса Купера, якого, як я вважала, знаю, ніколи не існувало. Це витвір моєї уяви. Хворої уяви, сплетеної із власних сподівань.

А зараз — зараз я дивлюся крізь марево десяти років… і не знаю. Не те, щоб я його виправдовувала за необачну жорстокість повідомлення, проте я бачу себе: розлючену, праведну, що дотискала й була готова розчавити обох.

Можливо, я шукаю собі виправдання. За помилку, яку зробила, полюбивши Джеймса. Я розумію, якими ми були ще юними, трохи старшими за дітлахів з їхньою безтурботною жорстокістю та чорно-білою мораллю.

Коли ти молодий, сірого не існує. Лише чорне чи біле, погане та хороше. Правила прості — ігровий майданчик моралі, окреслений полями етики, з чітко прописаними фолами та пенальті.

Джеймс зробив помилку.

Я йому довіряла.

Але і я зробила помилку.

Проте зараз… Зараз я бачу лише налякане дитя, яке зіткнулося з тягарем моралі і не знає, як його нести. Я дивлюся на його слова так, як він бачив їх тоді — спроба перекласти остаточне рішення на його плечі, відповідальність, до якої він не був готовий і якої не хотів.

Я й себе бачу — точнісінько таке ж налякане, погано підготовлене створіння.

І мені страшенно шкода нас обох.

Коли Ламарр приходить уранці, на її обличчі — нова гримаса. За її спиною з’являється колега, вона тримає щось у руці.

— Норо, — преамбули нема. — Ви впізнаєте цю річ?

— Так, — здивовано відповідаю. — Це мій телефон. Де ви його знайшли?

Замість відповіді Ламарр сідає, вмикає диктофон і промовляє низьким офіційним тоном слова, яких я боялася, як лиха.

— Леоноро Шоу, ми хотіли би вас допитати як підозрювану в смерті Джеймса Купера. Ви можете нічого не відповідати, проте, якщо під час допиту не надасте даних, на які пізніше посилатимуться в суді, — це може зашкодити вашому захисту. Усе, що ви скажете, може бути використано як доказ. Ви маєте право на адвоката. Вам усе зрозуміло?

Якщо ти не винний, боятися нічого. Правда ж?

Але чому тоді мені так страшно?

Мої попередні свідчення не записували, мене не попереджали. Вони не слугували доказом у суді. Отже, спочатку кілька хвилин ми ще раз пробігаємо по фактах, які я вже розповідала Ламарр. Відновлюємо події для запису. Я не хочу адвоката. Знаю, це дурість, проте не можу позбутися відчуття, що Ламарр на моєму боці, що я їй довіряю. Якщо я зможу переконати її у своїй непричетності, все буде добре. Що може зробити адвокат?