Рут Веа - У лісі-лісі темному

Вечеряю, знову стукають у двері. Години для відвідування добігли кінця — табличка на стіні сповіщає пацієнтів та їхні сім’ї: 14:00–16:00 та 19:00–21:00.

Тому Ніна, яка нишком прокрадається в палату, мене справді дивує. Тримає пакунок, пальці притулила до губ.

— Тс-с-с. Пробралася виключно через те, що скористалася перевіреним: Ви що — не знаєте, хто я?

— Знову сказала, що ти родичка Сальми Гайєк?

— Що за дурня! Вона ж навіть не бразилійка.

— І не лікар.

— Твоя правда. У будь-якому разі, я сказала, що одразу назад, тримай, — вона кидає пакунок на ліжко. — Мушу визнати, не «від-кутюр», але тобі й так пощастило, що це не пастельний велюр. Зробила все, що могла.

— Вони прекрасні, — відказую вдячно, порпаючись у незнайомій сірій одежині. — Чесно. Єдине, що важливо — жодних позначок «Власність лікарні» та закрита спина. Щиро, щиро тобі дякую, Ніно.

— Навіть принесла тобі капці, ляпанці, щоправда. Знаю, що іноді твориться в лікарняному душі. Плюс, якщо тебе без попередження випишуть, принаймні буде в чому ходити. У тебе ж шостий, так?

— Насправді п’ятий, проте не хвилюйся. Шостий — просто ідеальний. Ось, — знімаю кардиган і повертаю їй. — Тримай.

— Ой, не переймайся. Нехай побуде в тебе, поки не повернеш свої речі. Гроші потрібні?

Заперечливо хитаю головою, проте вона дістає дві десятки й кидає їх у шафку.

— Зайвими не будуть. Принаймні, як остогидне лікарняна їжа, купиш паніні. Так, все. Мушу йти.

Проте не йде. Стоїть і дивиться вниз на свої короткі квадратні нігті. Знаю, вона хоче щось сказати, але через незвичне хвилювання тримає слова при собі.

— Тоді біжи, — врешті-решт, кажу їй, сподіваючись вивести на розмову. Проте вона прощається й повертається до дверей.

Ніна штовхає двері, зупиняється й обертається.

— Слухай, те, що казала раніше, я не мала на увазі…

— А що ти казала?

— Про Джеймса. Про мотив. Насправді я ніколи не думала, що ти… Дідько лисий, — вона глухо б’є кулаком у стіну. — Це маячня. Знаєш, я й досі думаю, що це нещасний випадок, саме це я й сказала Ламарр. Ніколи не вважала тебе причетною. Я лише хвилювалася, чуєш? Про тебе. Не через тебе.

Я видихаю те, що, й сама не знала, сиділо в мені. Спускаю ноги на підлогу. Невпевнено йду до неї й обіймаю.

— Усе гаразд. Я знаю, що ти маєш на увазі. Я й сама хвилююся за нас усіх.

Вона гладить моє волосся, я опускаю руки. Ніна дивиться на мене.

— Вони ж не вважають це нещасним випадком, хіба ні? От що за холєра?

— Хтось зарядив рушницю, — відповідаю їй. — Це найвагоміший аргумент.

— Але навіть коли й так. Це міг бути будь-хто. Тітка Фло сама могла зробити це помилково, а потім побоялася зізнатися поліції. Якби хтось із нас хотів Джеймсової смерті, на біса заманювати його в бозна-яку діру, щоб убити?

— Не знаю, — відказую. Через спробу постояти навіть протягом короткої розмови, ноги втомлюються й починають труситися. Відпускаю Нінину руку і йду похитуючись до ліжка. — Я й справді не знаю.

— Я думаю лишень… — починає Ніна, проте слова обриваються.

— Що?

— Я думаю лишень… Облиш. Знаєш, хай яке там жахіття трапилося між тобою та Джеймсом, я гадаю, що тобі варто їм розповісти, — Ніна тримає мою руку. — Знаю, що не з моїм розумом міркувати про це, і мені слід піти до біса зі своєю непроханою порадою, але вважаю, хоч би що там було, не все таке безпросвітне, як ти малюєш. І буде значно краще, якщо ти розповіси їм усе зараз.

Утомлено заплющую очі, тру кляту пов’язку на лобі, що люто свербить. Зітхаю і розплющую очі знову. Ніна ще тут, руки в боки, поза свідчить про якесь войовниче занепокоєння.

— Я подумаю, — відповідаю їй. — Згода? Я подумаю. Обіцяю.

— Згода, — відказує Ніна. Її нижня губа відкопилена, як у дитини. Знаю, якби й досі там було металеве кільце напроти зубів, вона б ним точно клацала. Пам’ятаю цей звук під час іспитів. Дякувати Богу, Ніна зняла його, здобувши кваліфікацію. Вочевидь пацієнти не люблять хірургів із дірками на обличчі. — Усе, треба йти. Бережи себе, Шоу. Якщо тебе випхають без попередження, зателефонуй, добре?

— Звісно.

Ніна пішла, а я лежу, обмірковую її слова й думаю, наскільки вона має рацію. Голова пече та свербить, ще трохи й терпіти більше несила. Підводжуся, повільно йду, як стара бабця, до ванної кімнати, вмикаю світло.

Відображення, що зустрічає мене в дзеркалі, значно страшніше за вчорашнє. Обличчя болить не так сильно, проте синці майорять фіолетовими, жовтими, коричневими та зеленими барвами — зібрано всі відтінки, щоб художнику творити пейзажі Нортумберленда. Забачивши все це, я лиш криво усміхаюся. Проте я прийшла сюди не синці роздивлятися. Мене цікавить пов’язка.