Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Не розумію, — звертаюся до медсестри після того, як лікар зібрав записи й пішов. — Про це ніхто і словом не обмовився.

— Не хвилюйся, — заспокоює вона. — Ніхто тебе не викине надвір, як собаку. Але нам потрібне місце, а твоєму здоров’ю більше нічого не загрожує, тому…

Тому я тут небажаний гість.

Дивно, як сильно б’є по голові ця новина. Розумію, що за ці кілька днів перебування я навіть звикла до закладу. Лікарня раніше здавалася кліткою, а ось тепер, коли двері відчинені, я не хочу її полишати. Я звикла покладатися на лікарів та медичних працівників, буденність та рутину, що захищала від поліції, реальності, від усього, що трапилося.

Що мені робити після виписки? Ламарр трястиме мою душу й удома?

— Вам варто зв’язатися з поліцією, — нарешті кажу їй, самотня й покинута. — Не впевнена, що вони дозволять мені поїхати з Нортумберленда.

— Точно, я й забула, що ти те бідне дівча після аварії. Не хвилюйся, ми ще раз перевіримо, чи їх поінформовано.

— Детектив-констебль Ламарр, — наголошую їй. — Та, що приходила сюди, — не хочу, щоб вона говорила з товстошиїм та похмурим Робертсом.

— Я їй повідомлю. Не хвилюйся, зрештою, сьогодні тебе ніхто не чіпатиме — це точно.

Після нашої розмови намагаюся зрозуміти все, що трапилося.

Мене виписують. Можливо, вже завтра.

А що далі?

Мені можуть дозволити поїхати до Лондона, чи… Чи ні? І якщо ні — значить арешт. Я намагаюся пригадати, що знаю про свої права. Якщо мене арештують, мене допитуватимуть. Затримають на тридцять шість годин? Гадаю, вони можуть отримати судове розпорядження, щоб продовжити термін, проте певності в тому не маю. От лайно, я ж пишу про злочини та кримінал. Як я можу цього не знати?

Треба зателефонувати Ніні, але телефона нема. У мене є один у палаті, але без кредитної картки він ні до чого. Мій гаманець та речі в поліції. Ймовірно, зателефонувати можна з медсестринської кімнати. Упевнена, вони б не відмовили, якби питання стосувалося чогось важливого, наприклад, знайти когось, хто б мене відвіз звідси. Проте я не знаю її номера. Усі контакти записані в телефоні.

Намагаюся згадати номери, що знаю напам’ять. Колись це був номер Ніниних батьків, проте вони переїхали. Знаю свій домашній, але користі з того малувато. Там нікого нема. Знала телефонний номер нашого старого будинку, де я виросла. Мамин номер в Австралії не пам’ятаю, номер Джес також. Не пригадую мобільний номер жодного друга з Лондона. Гадаю, можна було б попросити медпрацівників нагуглити номер редактора, проте від думки зустрітися з нею за таких обставин мене до кісток пробирає холод.

Дивно, але один номер я пам’ятаю пречудово — номер Джеймсових батьків. Я його набирала, мабуть, сотні разів. Мені відомо, що вони й досі там живуть. Але їм зателефонувати не можу. Не в цій ситуації.

Коли повернуся до Лондона, мушу їм подзвонити. Мушу дізнатися про похорон. Я мушу, я повинна… Заплющую очі. Я не розридаюся знову. Буду плакати, коли виберуся звідси. Але в цю мить необхідно ввімкнути мізки.

Не можу думати про Джеймса чи про його матір та батька.

Потім помічаю паперове горнятко біля ліжка. Меттів номер. Обережно рву папір, згортаю і кладу нашкрябаний номер у кишеню. Я не можу йому зателефонувати. Він же буде в дорозі. Але думка, що у мене є принаймні одна людина, якій зможу подзвонити в разі крайньої необхідності, мене тішить.

Дві дні тому я навіть не знала про його існування. А зараз він мій провідник до реальності.

Треба лише зачекати.

Я й досі сиджу, вирячившись у повітря, кусаю свої збиті нігті, аж раптом голова медсестри з’являється в дверях.

— Курчатко, тобі телефонують. Зараз з’єднаю, — вона показує на білий пластмасовий телефон, що висить на ручці біля ліжка, й зникає.

Хто це може бути? Хто знає, що я тут? Може, мама? Дивлюся на годинник. Ні, в Австралії зараз сліпа ніч. Хтось у Лондоні хвилюється, чому не повернулася? Мій агент? Або ж мій редактор? Вона що — могла мене відстежити?

Потім холод пробіг по спині, мене пронизує здогад. Джеймсові батьки. Вони, найімовірніше, знають, що я тут.

Телефон дзвонить. На мить втрачаю сміливість і не відповідаю.

Зрештою, зціплюю зуби і змушую себе підняти слухавку.

— Алло?

Пауза, потім голос запитує:

— Норо? Це ти?

Це Ніна. Полегшено зітхаю. Зринає думка про телепатію.

— Ніно! — як це чудово: чути твій голос, знати, що мене не викинуло на мілину. — Слава Богу, що ти зателефонувала. Мене збираються виписувати, а я зрозуміла, що не маю твого номера, жодного номера. Це тому ти мені телефонуєш?