Рут Веа - У лісі-лісі темному

Не знаю, на що очікувала, але точно не на це. Сподівалася побачити невеличкий будиночок з очеретяним дахом, можливо, з балками та низькою стелею. Проте на галявині стояло щось незвичне зі скла та сталі, воно нагадувало мінімалістичні цеглинки, котрими гралося дитя, а потім недбало кинуло на землю. Цю сюрреалістичну картину я і Ніна споглядали з роззявленими ротами.

Перш ніж ми змогли рушити з місця, почувся металевий скрегіт високих сталевих дверей. На порозі стояла дівчина, що надзвичайно нагадувала Клер. Якусь секунду мені подумалось, що то справді Клер, серце впало у п’яти. Але потім зрозуміла: це не вона, навіть ці десять років не могли змити рис, які так чітко врізались у пам’ять.

Клер завжди була красунею, навіть ще зовсім дитиною. Звісно, десять років могли перетворити її на ховрашка, додавши декілька зайвих кілограмів і стерти гостре підборіддя й високі вилиці, але перетворити блакитні очі на зелені… Це вже точно ні.

Знаєте, як воно трапляється, коли бачиш сестру чи брата відомої особи. Складається враження, що бачиш їхнє відображення у кривому дзеркалі. І зауважуєш, що є якась відмінність, але в чому саме вона полягає, визначити важко. Суть втрачено, десь є фальш. Те саме було й з тією дівчиною на порозі. Якби я не знала, що Клер у батьків одна, точно подумала б, що вона сестра.

Коли вона заговорила, мої здогадки цілком розвіялися. Її низький голос не мав нічого спільного з високим та розкішно дівчачим голосом Клер.

— Привіт!!! — сказала вона, якимось чином її тон додав до привітання три знаки оклику. Я одразу здогадалася, хто це. — Я — Фло! Господи, як чудово, що ви приїхали! Ви, мабуть…

Фло подивилася на мене, потім на Ніну й почала з найпростішого. Ніна — метр вісімдесят та ще й бразилійка. Її батько бразилець, мати англійка. Ніна народилася в Редінгу, в неї орлиний профіль і волосся Єви Лонгорії.

— Ніна, так?

— Саме так, — Ніна простягнула руку. — Фло, еге ж?

— Угушки.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися від Ніниного погляду. Що це за «угушки»? Не чула, щоб частенько це слівце вживали, проте хто її знає, цю Фло.

Фло радо потиснула Ніні руку, потім повернулася до мене. Усмішка сяяла на її обличчі.

— У такому разі, ти… Лі, чи не так?

— Нора, — машинально їй відповіла.

— Нора? — Фло здивовано насупилася.

— Мене звати Леонора, в школі мене називали Лі, проте зараз більш звичним є Нора.

Мені ніколи не подобалося бути Лі. По-перше, це хлопчаче ім’я, а по-друге, воно дає поле для глумливих рим. У Лі — шмарклі злиплі. У Лі — ноги чаплі. А ще в поєднанні з прізвищем Шоу. Ми бачили Шоу Лі на шоу коноплі.

— Ой, звісно ж. У мене самої є сестра Леонора! Ми називаємо її Лео.

Я намагалася тримати себе в лапах.

Тільки не Лео. Ніколи Лео. Так називала мене лише одна людина.

Зависла пауза, яку перервав сміх Фло.

— Гаразд, домовилися. Славно погуляємо! Клер ще поки не приїхала, проте, як дружка, я вирішила, що мушу прибути сюди першою.

— Які потайні тортури чекають на нас? — запитала Ніна, перетягуючи валізу через поріг. — Медалі «Наречена», боа з пір’я? Шоколадні пеніси? Попереджаю, у мене на них алергія. Надто чутлива я до цих штук, не змушуй удаватися в крайнощі.

Фло нервово засміялася. Вона зиркнула на мене, потім на Ніну, намагаючись угадати, що в Ніни на думці. Якщо не знати, то й справді важко здогадатися, що саме означають Нінині слова. Ніна уважно придивлялася, наче прикидала, як глибоко заковтнуть наживку.

— Нічогенький будиночок, — мовила я, рятуючи ситуацію.

— Подобається? — Фло полегшено всміхнулася, знову відчувши ґрунт під ногами. — Це заміський будинок моєї тітки, однак вона нечасто буває тут узимку — надто відлюдно. Вітальня ось там.

Наші кроки відлунювали холом заввишки з будинок. Одна зі стін кімнати була цілком зроблена зі скла, крізь яке було видно ліс. Чогось тут бракувало. Здавалося, наче ми на сцені, кожен грає свою роль перед публікою, що сидить десь там у лісі. Я почала тремтіти, повернулася спиною до скляної стіни і роззирнулася довкола. Окрім довгих м’яких диванів, нічого більше не було, якось дивно і порожньо. За мить я зрозуміла чому: не тому, що тут не було всіляких дрібниць, і не через мінімалізм в оздобленні — два горщики на полиці біля коминка й одна картина Марка Ротко. У приміщенні не було жодної книжки. Жодного відчуття, що це літній заміський будиночок. Скрізь, де я до того зупинялася, полиці вгиналися від книжок Дена Брауна та Агати Крісті. Будинок більше нагадував виставковий зал чи декорації для кіно.