Рут Веа - У лісі-лісі темному

Намагаюся не лаятися, але з Ніною даю слабинку. З нею моє лихослівне єство вистрибує назовні.

— Досі не водиш? — питає Ніна, поки ми намагаємося запхати валізи в багажник орендованого Форда.

— Так і не набула цієї життєво необхідної навички. Вибач, — стенаю плечима.

— За що? — вона схрестила свої довгі ноги на сидінні водія, ляснула дверцятами, дістала ключі. — Ненавиджу бути пасажиром. Водити машину — це як співати в караоке. Для самого себе — ти неперевершений, а іншим видаєшся смішним та тривожним.

— Просто… Знаєш… у Лондоні машина — це більше розкіш, ніж необхідність. Що скажеш?

— Сама до батьків трамваєм їжджу.

— Ну що ж, — я дивилася у вікно, поки Ніна заводила машину. Автівка трішки почхала на майданчику, поки Ніна розібралася що до чого. — Австралійці відстають із Вольво.

— От дідько. Я забула, що твоя мама емігрувала. Як його там звати? Твого вітчима?

— Філіп, — і чому щоразу, коли промовляю його ім’я, я почуваюся набурмосеним підлітком? Звичайне собі ім’я.

Ніна допитливо зиркнула на мене, потім перевела погляд на навігатор.

— Наліпи його, будь ласка, та введи адресу, що надіслала Фло. Це наш єдиний шанс вибратися з Ньюкасла живими.

Вестергоп, Троклі, Стенґейт, Голтвісл, Ворк… Знаки населених пунктів мигтіли за вікном. Стежити за дорогою не було сенсу, читати в машині не можу — нудить, тому я заплющила очі. Ніна та звуки радіо лишилися десь далеко, і я зосталася наодинці з власними думками: Клер, чому я? Чому саме зараз?

Можливо, весілля лише привід відновити стару дружбу? Але якщо так, чому не запросила на саме весілля? Ніну запросили, значить, ясна річ, це не закрита церемонія.

У моїй уяві виникла картинка, де Клер киває мені, просить бути терплячою і зачекати. Вона завжди любила секрети. А особливо — знайти щось цікавеньке про тебе й потім тим шпиняти. Жодних чуток, лише дрібні згадки в розмові, хитромудрі слівця, які все ставили на місця, проте розуміли їх лише вона й ти.

Ми зупинилися в Гексемі, щоб пообідати. Ніна ще й з насолодою затяглася цигаркою. Далі рушили сільськими доріжками до Кілдерівського лісу. Попереду розіпнуло своє широке простирадло небо, дорога вужчала, а дерева, що стирчали з торф’яного болота, все ближче і ближче підкрадалися до нас, аж поки не досягли узбіччя.

Заїхали в ліс, і навігатор почав барахлити, а потім і зовсім перестав працювати.

— Зачекай, — я взялася порпатися в сумці. — Я роздрукувала карту з листа Фло.

— Ну ти справжній скаут! — з полегшенням відповіла Ніна. — Що з цим айфоном?

— Те, що й з усіма, — мій телефон досі завантажував карти з Гуглу, — живуть своїм життям, — я тим часом вивчала роздруківку. Скляний Будинок, Стейнбрідж Роад. — Усе гаразд, ще один поворот, потім праворуч, от-от має бути… — за вікном промайнув поворот. — О, це був він!

— Бісів з тебе навігатор!

— Що?

— Про поворот попереджають завчасу, а не коли ми вже проїхали, — вона заговорила наче голос з навігатора, — через п’ятдесят метрів поверніть ліворуч. Рухайтеся тридцять метрів, потім розверніться. Якщо так і вчините, поворот ви проїдете.

— Бери розвертайся, панночко. Якщо так вчините…

— До біса правила, — Ніна натисла на гальма і зробила швидкий, скажений поворот у три прийоми. Я заплющила очі.

— Що ти там казала про караоке?

— Капут, ніхто не прийде.

— Окрім кількох запрошених на цю вечірку?

Я обережно розплющила очі, ми мчали у зворотному напрямку.

— О, це тут. На карті позначено як стежка, проте Фло її відмітила.

— Та це і є стежка!

Ніна повернула кермо, і ми звернули, маленьке авто застрибало по грязьких коліях.

— Думаю, це називається ґрунтова дорога, — затамувавши дух, буркнула Ніна, яка намагалася втримати машину, що ковзала в багнюці. Дорога скидалася більше на канаву для купелю гіпопотамів; ще один поворот.

— Це що — їхня під’їзна дорога? Тут же десь із півкілометра!

Остання роздруківка, величезна, як справжній аерофотознімок. Відмічено лише один будинок.

— Якщо це їхня під’їзна дорога, — голос Ніни підскочив разом з машиною на ще одній вибоїні. — Треба ж хоч якось її в нормальному стані підтримувати. Якщо щось трапиться з ходовою, подам у суд. Не знаю на кого, проте приємного мені буде мало, якщо доведеться платити.

Останній поворот — і нарешті ми на місці. Заїхали через вузенькі ворота, припаркували машину. Ніна заглушила мотор, ми вийшли з автівки, уважно розглядаючи будинок попереду.