Рут Веа - У лісі-лісі темному

— Я спала, — бовкнула їй якусь дурню. Потерла обличчя. Боліло так, ніби я врізалася в скло.

— Обережно, — зауважила медсестра. — Маєш кілька ран та синців.

Я потерла п’яти. Бруд, кров та гравій аж в’їлися в стопи. Мені стало гидко. Треба було сходити до вбиральні.

— Мені можна прийняти душ? — запитала я. Голова важка, все, як у тумані.

Я помітила, що до палати примикає ванна кімната. Медсестра подивилася вниз на табличку скраю ліжка.

— Я запитаю в лікаря. Не кажу тобі «ні», лише хочу переконатися.

Вона повертається до дверей. Я помічаю силует крізь віконечко. На думку спадає вчорашня розмова. Щось схоже на кошмар. Невже це правда? Чи справді я це чула, чи думала, що чула? А може, мені наснилося?

— Заждіть. Чекайте, я вчора чула голоси за дверима.

Проте вона вже пішла, двері шурнули туди-суди. Долинули запахи їжі та звуки коридору. Медсестра вийшла, її вхопила за руку поліціянтка. Чую уривки розмови, бачу, як без жодної емоції медсестра заперечливо крутить головою.

— Ще ні, — чую її голос, — … дозвіл від лікаря… треба зачекати.

— Гадаю, ви не розумієте… — голос поліціянтки низький, проте чіткий та зрозумілий, як у диктора новин. Її слова долинають із-за скла набагато чіткіше, ніж північний говір медсестри. — Тепер це розслідування вбивства.

— Ой, ні, — розпачливо зітхає медсестра. — Але ж це дівча — не вбивця?

— Ні.

Отже, правда. Я й не уявляла. Це не ефект морфію чи моя розбита голова. Це правда. Я обіперлася на подушки, серце відлунювало в горлянці, маленька зелена лінія на екрані ліворуч різко й уривчасто малювала мою паніку.

Хтось точно мертвий. Хтось помер . Проте хто?

— Вітаємо в «Такеттському Лісі», — нас зустрів дещо знудьгований чоловік із австралійським акцентом. Засмаглий, стрункий, мені він здався схожим на Тома Круза. Вирячкуваті, широко розтулені зелені очі Фло та її роззявлений від здивування рот свідчили, що не тільки я зауважила цю схожість. — Мене звати Ґріґ, сьогодні я ваш інструктор.

Спинився, здається, щоб порахувати присутніх, потім запитав:

— Зачекайте, в заявці зазначено, що вас буде шестеро. Хтось гайнув у самоволку?

— Так, — натягнуто всміхнулася Фло. — Один таки точно втік. Здогадатися не важко, кого я уявлятиму замість мішені.

— Отже, сьогодні вас п’ятеро? — невимушено зазначив інструктор, не помітивши роздратованості Фло. — Розпочнемо з інструктажу з техніки безпеки.

І розповів про протектори для вух, алкоголь, відповідальність за носіння зброї й таке інше. Потім ми пояснили, що всі новачки, жоден не мав ліцензії на носіння зброї, всі були старші вісімнадцяти, тверезі. Підписали довжелезну форму й потупцювали до іншої частини центру, де інструктор нас уважно оглянув.

— Усе, що можу сказати: дякувати Господові, що ви не в рожевих боа з пір’ям та в цяцьках. Навіть і гадки не маєте, що довелося пережити з цими дівич-вечірками. Ти, — він тицьнув пальцем у Фло, — Фло, я ж не помиляюся? Твоя курточка надто тонка. Думаю, тобі знадобиться щось товстіше, щоб уберегтись од віддачі. — Поліз до шафи та дістав товсту куртку фірми «Барбур». Фло скривилася, проте одягнула.

— Перепрошую, проте мушу запитати, — кинула Фло, застібаючи блискавку. — Вас насправді звати Ґріґом? Це прізвисько?

— Так, Ґріґ, — це скорочено від Ґріґорі.

— Ой, Ґреґ, — надто гучно розсміялася Фло. Чоловік якось дивно на це поглянув.

— Так, Ґріґ. Саме так я і сказав. А зараз ще одне, що вам слід запам’ятати, — інструктор вів далі, дістаючи переламаний дробовик. — Зброю придумали, щоб убивати. Ніколи не забувайте цього. Поважайте її, і вона відповість вам тим самим. Спробуєте з нею жартувати — і фінальну витівку почуєте від неї. І найважливіше. Ніколи, ніколи не цільтеся в людину; з патронами чи без них. Різниці нема. Якщо зброя несподівано вистрелить, не варто зазирати в дуло, щоб вияснити, що ж трапилося. Усе ніби просто й зрозуміло, але ви навіть не уявляєте, як часто люди порушують ці елементарні заходи безпеки.

— Так, а тепер швиденько навчімося заряджати, прицілюватися, а потім підемо в ліс і спробуємо влучити по тарілках. Якщо є питання, кричіть. Ось патрони, якими сьогодні стрілятимемо.

Усі мовчки слухали, поки він пояснював нам процес. Дурощі, що точилися дорогою сюди, зникли без сліду. Було приємно, адже з’явилася можливість сконцентруватися на чомусь іншому і не думати про Клер та Джеймса. Здавалося, решта компанії відчувала те саме, принаймні більшість. Ніна та Клер одразу перевели розмову на другу тему, коли Фло взялася допитуватися про медовий місяць. Том мовчав, решту подорожі він провів, уткнувшись поглядом у БлекБеррі. Я помітила, як він мигцем зиркнув на нас із Клер, знала, що Том усе мотає на вус.