Рут Веа - У лісі-лісі темному

Прокрутила в голові всі можливі варіанти відповіді. Це не був жарт. Вона пречудово знала, що це для мене означало, й навмисне піднесла Джеймса на тарілочці саме тієї миті, коли я не змогла б ні ухилитися, ні вигадати щось, щоб зам’яти чи залагодити ситуацію.

Але навіщо? Як справжнісінька ідіотка, я заковтнула черв’ячок і по команді вибухнула. Справу зроблено.

— Я не зістрибую, — втомлено відповіла. — Уже по півночі. Я прокинулася о п’ятій. Будь ласка, я лише хочу спати.

Зрозуміла, що мої слова звучать благально. Так, ніби я виправдуюся, намагаюся виправдатися за те, що лишаю вечірку. Нерви були на межі. Нам уже не по шістнадцять. Ми не мусимо зависати, ніби нас пов’язує невидима пуповина. Кожен пішов своїм шляхом і вижив. Те, що я піду спати, не може безповоротно зіпсувати дівич-вечірку Клер. Не мушу аргументувати свої рішення так, ніби я в суді.

— Я йду спати, — повторила знову.

Пауза. Клер та Ніна подивилися одна на одну, Клер кивнула: ок.

Із незрозумілої на те причини, це єдине слово роздратувало над усе. Мені було відомо, що це не так згода, як дозвіл. По шкірі пробігли мурашки. Я не твоя річ, щоб крутити нею, як тобі заманеться.

— Добраніч, — проштовхалася між ними й зайшла до ванної кімнати. Крізь шум води та шерхіт зубної щітки я чула їхнє шепотіння. Навмисне не виходила в коридор. Стояла, змивала недбало туш. Голоси стихли, а за ними й тупотіння сходами.

Видихнула. Тільки тепер зрозуміла напруженість, яка весь цей час сиділа в мені. М’язи шиї та плечей відпустило.

Чому? Чому вони й досі мають таку владу наді мною? Особливо Клер? Чому це я їм дозволяю?

Зітхнула, засунула щітку й пасту до косметички, відчинила двері. У коридорі було тихо та прохолодно, цілковита протилежність вітальні. Десь співав Джарвіс Кокер, проте у спальні його вже не було чутно. Я впала на ліжко. Яке полегшення… Заплющила очі. Мені навіть здалося, що я повернулася до своєї невеличкої квартирки в Гекні. Бракувало лише шуму машин та гудіння автомобілів.

Мені так сильно закортіло повернутися, що я навіть відчула м’якеньку квітчасту ковдру та пальмову шторку, яка ніжно розвівалася літніми ночами.

Постукали в двері. Розплющила очі, чорнота лісу пробивалася крізь скляні стіни.

Зітхнула, саме думала відповісти. Знову стукіт.

— Лі? Повірити не можу, що ти так чиниш стосовно Клер!

— Що? — раптово на мене навалилася страшенна втома. — Роблю що? Сплю?

— Я доклала стільки зусиль, щоб зробити цю вечірку ідеальною. Я приб’ю тебе, якщо зіпсуєш усе ще в перший вечір!

— Я нічого не псую, Фло. Це ти робиш з мухи слона. Я просто хочу спати. Можна?

— Ні, не можна! Я не дозволю тобі зруйнувати все, про що я так клопоталася!

— Я хочу спати, — повторювала як мантру.

— Ти… Гадаю, ти егоїстичне стерво, — вибухнула Фло. Обличчя пашіло, здавалося вона от-от заплаче. — Клер, Клер — найкраща! І вона заслуговує, вона заслуговує… — Її підборіддя тряслося.

— Добре, — перш ніж хоч якось обдумати її слова, я грюкнула дверима перед її носом.

Якусь мить вона ще стояла біля кімнати, важко дихала. Мені здалося, вона схлипує. Треба піти й вибачитися. Не можу ж я так сидіти й слухати її розпач за дверима?!

Якимось чином Фло зібрала себе докупи й пішла вниз, залишивши мене майже на межі істерики.

Не знаю, коли прийшла Ніна, проте було пізно, дуже пізно. Я не спала, лише вдавала, що сплю, згорнувшись калачиком під ковдрою з подушкою на голові. Ніна походжала по кімнаті, грюкала баночками й штовхала ногами валізу.

— Ти спиш? — поцікавилася вона, вмощуючись на друге односпальне ліжко.

— Ні. Ти ж грюкаєш усім, що потрапляє під руку.

— Пробач, — Ніна лягла під простирадлами. Позіхнула, її очі втомлено заблищали. — Слухай, вибач за те, що трапилося. Чесно, я не…

— Усе гаразд, — стомлено насилу витиснула з себе. — І ти пробач. Я надто бурхливо відреагувала, — втомлена й п’яна, я навіть вирішила попросити вранці пробачення у Фло. Хоч би хто був винний, проте не вона — це точно.

— Це все через мене, — додала Ніна. Вона перевернулася на спину й поклала руки за голову. — Я, як завжди, до біса хочу поворушити лайно. Просто знаєш, десять років. Але я думала, мене пробачать, я ж думала… — вона вагалася. Проте я знаю, про що йшлося. Таке пробачають, адже будь-яка нормальна людина давно б те пережила й рухалася би далі.

— Я знаю, — втома цілковито накрила мене. — Ти думаєш, що я — ні? Це ж жалюгідно.

— Норо, що трапилося? Очевидно, що щось трапилося. Твоя реакція підтверджує це. Ви не просто розбіглися.