Рут Веа - У лісі-лісі темному

Мелані киває.

— Так, власне, — вона знову перевіряє час на телефоні, — це я пообіцяла зателефонувати вранці. Білл не хотів телефонувати, щоб не розбудити нас. Ти не проти, якщо я?..

— Звісно ж, ні, — відповіла. Мелані підвелася, спорожнила горнятко й поставила його на стіл. — До речі, — згадала несподівано, поки вона йшла до дверей. — Хотіла запитати, це ти ходила в гараж?

— Ні? — відповідь Мелані прозвучала, наче запитання. Вона мала здивований вигляд. — Як? Він відчинений?

— Не знаю, я не перевіряла. Бачила сліди.

— Дивно. Ні, я не ходила.

— Чудасія, — відкусила ще один шматок. Поки жувала, обмірковувала побачене. Сліди були свіжими, отже, хтось ходив після снігопаду. — Ти не думаєш… — почала я, проте урвала фразу.

— Що?

Відповідь не встигла обміркувати, тому озвучувати її не хотілося.

— Судячи зі слідів, хтось вийшов із будинку, попрямував до гаража, а потім повернувся. Проте, може, й навпаки.

— Ти думаєш, тут хтось нишпорить? У гаражі?

— Я не бачила. Проте гараж геть поруч із лісом, а сніг занадто рихлий та розбитий.

Окрім того, — цього я вже не озвучила. — Якби й були якісь сліди на доріжці в лісі, я їх затоптала би, бігаючи.

— Не переймайся, — заспокоїла я Мелані, допиваючи чай. — Не варто через це тривожитися. Найімовірніше, щось знадобилося Фло.

— Твоя правда, — відповіла вона.

Мелані стенула плечима й вийшла з кімнати. За хвилину дзенькнув телефон. Проте замість того, щоб набрати номер, Мелані клацала слухавкою, а потім грюкнула нею щосили.

— Фло, до біса. Усе — це остання крапля. А що, коли щось трапилося з Беном?!

— Зачекай, — я поклала тарілку в посудомийку й пішла до вітальні. — Давай-но я спробую. Може, щось із його телефоном.

— Ні, це не з його телефоном, — вона простягнула слухавку. — Нема зв’язку. Мертво.

Вона мала рацію. Лінія мовчала, десь далеко щось клацало.

— Це, скоріш за все, через сніг, — пригадалися гілки в лісі, що провисали під вагою снігу. — Гілка впала на лінію й обірвала. Зрозуміло, це полагодять, проте…

— Проте коли? — питала Мелані. Її обличчя пашіло, в очах було стільки суму. — Не хочу псувати нічого Клер, але це моя перша така поїздка. І якщо чесно, то мені тут кепсько. Знаю, що я тут мала би стрибати, як коза. Ніч із дівчатами, гуляємо! Проте я не хочу більше цього пиття та тусні. Мені начхати, хто з ким спав. Я лише хочу додому, я хочу пригорнути до себе Бена. Ти знаєш, чому я прокинулася так рано? Тому що в мене страшенно болять груди, вони тверді, як камінь, і страшенно болять. Я прокинулася, бо молоко струменіло по всьому ліжку, — вона плакала. — Мені д-довелося зціджуватися в умивальник. Я н-не знаю, чи з ними все гаразд. Я не хочу тут більше зоставатися.

Я уважно дивилася на неї, кусаючи губи. Десь глибоко в душі мені хотілося її обійняти, проте відчувала ще й відразу до її вкритого слізьми та шмарклями обличчя.

— Слухай, — непевно взялася її заспокоювати. — Якщо тобі тут непереливки…

Але потім спинилася.

Мелані мене не слухала. Вона уважно дивилася не на мене, а на засніжений ліс у вікні. Щось подумки перебирала. Схлипування стихло, дихання вирівнялося.

— Мелані? — звернулася я знову.

Вона повернулася до мне, витерла щоки рукавом сорочки.

— Я їду.

Наче грім серед ясного неба, я не знала, що й відповісти.

— Фло мене вб’є, проте байдуже. Клер не буде проти. Не думаю, що для неї ця вечірка на першому місці. Це все дурна витівка Фло, і її нездорове бажання бути найкращою подругою. Гадаєш, я зумію виїхати під'їзною дорогою?

— Так, — відповіла їй. — Там лишень купа багнюки. А Том? Ви ж разом приїхали?

— Тільки з Ньюкасла, — вона знову витерла обличчя. Мелані заспокоїлася, вона знала, що робити. — Впевнена, Клер чи Ніна його підвезуть. Усе нормально.

— Думаю, так, — я кусала губи, уявляючи реакцію Фло. — Ти впевнена, що не хочеш лишитися трішки надовше? Лінію скоро відремонтують. Якось не хочеться, щоби ти пропустила решту гулянки.

— Ні, я вже вирішила. Я їду. Зачекаю, поки прокинеться Фло, а тим часом піду пакувати речі. Ура, яке полегшення! — Мелані усміхнулася. За кілька хвилин на її обличчі темні хмари стерло сонце — і знову з’явилися ямочки.

— Дякую, що вислухала. Вибач, я трохи розгубилася. Дяка за підтримку. Ти маєш рацію, якщо мені тут зле, то який сенс зоставатися? Клер би не хотіла бачити, як я тут, нещасна, тиняюся.

Я дивилася, як Мелані піднімається сходами, щоб, певно, поскладати речі, і розмірковувала над її словами: який сенс тут зоставатися?