Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Бо ми — страхопуди й боїмося більше, ніж ви.

— Я візьму тебе під свій захист.

— Цікава в нас розмова, — я подумав про минулу ніч, про те, що висіло у мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. — Ти б там усе-таки поквапилась.

— Ти ще пам’ятаєш моє обличчя? — раптом запитала вона.

— Що?

— Ти ж пам’ятаєш його, правда?.. Бо я… Боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла із собою твоєї фотографії, бо все стерлося з пам’яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?

Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й коло години мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший — Пег чи я.

— Мій голос допомагає тобі?

— Так.

— Я там із тобою? Ти бачиш мої очі?

— Так.

— Бога ради, одразу ж, як повісиш слухавку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…

— У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип’ятицентового фотоавтомата, і я…

— Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.

— Ти так кажеш, наче я твоя дитина.

— А хто ж тоді ти?

— Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?

— Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього Богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.

— Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з’їв щось. Але тепер усе добре.

— Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!

— Ти й цю розмову береш на свій кошт?

— Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати слухавки й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.

Я сказав ще.

А потім її не стало чути, у слухавці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перш ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.

Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.

— Ви здивовані? — засміявся він. — Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?

— Забув, — погодився я.

І взяв те, що він дав мені з холодильника. Із носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.

— Хапайте паперові носовички, синку, — сказав Крамлі. — Беріть усю коробку… І поки не забули, — додав він, — доведіть мені до кінця ваш список.

— Наш список, — поправив я.

Він примружився, нервово провів рукою по лисуватій голові й згідливо кивнув нею.

— Імена тих, хто має померти далі, по черзі, — він приплющив обважнілі повіки. — Наш список, — проказав за мною.

Я не поспішав розповісти йому про Кела.

— І ще, поки не забули… — Крамлі відпив пива з нової бляшанки, — …напишіть ім’я вбивці.

— Це має бути хтось такий, хто знає в нашій каліфорнійській Венеції геть усіх, — сказав я.

— Це міг би бути я, — мовив Крамлі.

— Не кажіть такого.

— Чому?

— Тому, — відповів я, — що ви мене лякаєте.

Я склав список.

Я склав два списки.

Перший список був короткий і охоплював усіх можливих убивць, хоч у жодного з них я не вірив.

Другий — щось ніби гра «Вибери собі жертву» — вийшов довший, і в ньому були ті, хто міг зникнути найближчим часом.

Та коли я дописав цей список до середини, мені стало ясно, що я вже маю що сказати про кожного з тих підчеплених мною на гачок венеційців. Тож поки все воно ще було в мене у голові, я написав сторінку про перукаря Кела, написав і про Шренка — як він тоді біг вулицею, — і про всіх, хто разом зі мною каменем падав у пекельну безодню з «Крутих гірок», і про великий нічний корабель кінотеатру, який плив водами Стіксу, щоб увігнатися в Острів Мертвих і (немислима річ!) потопити містера Шейпшейда.

Я віддав останню данину міс Канарці, написав сторінку й про скляні очі у вікні напроти і поклав усі ті сторінки у свою Промовисту шкатулку. То була коробка біля друкарської машинки, в яку я складав свої задуми, і рано-вранці вони озивалися до мене й казали, куди хочуть спрямуватись і як діяти. Я лежав, ще сонний, і слухав ті їхні побажання, а тоді сідав до машинки й заходжувався допомагати їм утрапити туди, куди вони прагнули, і чинити всілякі неймовірні речі, — отак і народжувались мої оповідання. Іноді то був собака, якому заманулося розкопати кладовище. Іноді — машина часу, що воліла повертатися в минуле. Іноді — людина із зеленими крилами, яка літала тільки вночі, щоб її ніхто не бачив. А часом то був я сам, охоплений на своєму могильному ложі тугою за Пег.