Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Це інша річ. Дорогий лімузин є дорогий лімузин. Їм було байдуже, хто в ньому сидить. Убити — і край. А те, про що ви кажете…

— У цьому світі є сівачі смерті й шукачі смерті. Той старий із трамвайної станції був шукачем смерті, так само як і жінка з канарками. У них це в очах написано: мовляв, зробіть мені ласку, вбийте мене, позбавте життя назавжди… І Шренк, — докінчив я. — Головою закладаюся.

— Не треба, — мовив Крамлі, нараз стишивши голос. — Ви славний хлопчина, але ж ви ще зовсім зелений.

— Шренк, — повторив я. — Тепер, коли гине поміст, він також неминуче має загинути. Якщо його ніхто не вб’є, він прив’яже собі на шию «Занепад Заходу» та «Анатомію смутку» й шубовсне у воду з руїн дальнього кінця помосту. Шренк…

Неначе погоджуючись зі мною, десь в африканському заповіднику Крамлі кровожерно рикнув лев.

— Саме коли ми з вами почали так добре ладнати, — мовив Крамлі.

І поклав слухавку.

Уперше за довгі тижні, місяці, роки по всій Венеції піднімалися штори на вікнах.

Так ніби наше містечко біля океану прокидалось на час перед тим, як заснути навіки.

У невеликому, поквецяному лускатою білою фарбою бунгало навпроти мого помешкання того дня також підняли штори, і…

Коли я пізно ввечері повернувся додому й поглянув туди, то аж остовпів.

На мене пильно дивились очі.

Не просто двоє очей, а з десяток, навіть не з десяток, а із сотню чи, може, й більше.

Очі були скляні й лежали у вікні блискучими рядками, а деякі окремо на невеличких підставках.

Очі були блакитні, темно-карі, ясно-карі, зелені, жовті.

Я перейшов нашу вузеньку вулицю й став перед вікном, розглядаючи ту казкову виставку інвентарю для гри у кульки.

— Ціни б їм не було на шкільному подвір’ї! — промовив я сам до себе.

Очі не сказали нічого. Вони мовчки спочивали на своїх підставочках чи виблискували, розкладені на білій оксамитовій постілці, втупивши незворушний погляд крізь і поза мене, в якесь холодне майбутнє за моєю спиною.

Хто зробив ті скляні очі й виставив у вікні, чекаючи нагоди продати їх і вправити комусь в очниці, я не знав. Та байдуже хто, але то був ще один із невидимих венеційських підприємців і торговців. Мені траплялося мимохідь бачити у печерних глибинах цього будинку гострий пучок сліпучого блакитно-білого полум’я і чиїсь руки, що ворожили над важкими краплями розтопленого скла. Але обличчя старого (у нашій каліфорнійській Венеції всі люди старі) ховалося під грубою металевою маскою зі скляним віконцем, з якими працюють електрозварники. І здаля видно було тільки, як фокусується ще один пильний погляд, як народжується нове око, що наступного дня ляже на постілку у вікні, мов яскрава кругла карамелька.

Чи купував колись хто ці своєрідні ювелірні вироби, я також не знав. І ніколи не бачив, щоб хтось навпомацки заходив туди чи впевнено виходив із дверей з прояснілим поглядом. Та й штора на тому вікні протягом минулого року піднімалась усього раз чи двічі на місяць.

Роздивляючись ту вітрину, я думав собі: «Дивовижні очі, чи бачите ви зниклих канарок? Куди вони згинули?».

А потім: «Пильнуйте за моїм помешканням, гаразд? Не спіть уночі. Погода може змінитися. Може піти дощ. До мого порога можуть прибитися якісь тіні. Добре пильнуйте, прошу вас, і все запам’ятовуйте».

Та блискучі скляні кульки, товариші давніх ігор на шкільному подвір’ї, і не кліпнули у відповідь.

Аж раптом із темряви за вікном вихопилася рука і магічним порухом спустила перед очима завісу.

Мабуть, той скловар не хотів, аби я дивився на створені ним очі.

Чи, може, злякався, що я вийму одне власне око і зайду до нього вставити нове.

Покупець! Я ж міг зіпсувати його бездоганну репутацію. Десять років мороки зі склом — і жодного проданого виробу.

І мені чомусь подумалося про інше: чи не продає він і купальних костюмів зразка 1910 року?

Повернувшись до своєї кімнати, я визирнув у вікно.

Штора навпроти знову була піднята: перед вітриною вже не стояла інквізиція в моїй особі.

Очі блищали й чекали, що буде.

Що вони побачать цієї ночі?

«З нічого весь тремтиш…»

Я миттю прокинувся.

— Що? — мовив до темної стелі.

Це ж, здається, слова леді Макбет?

З нічого весь тремтиш.

Боятися нічого без причини.

І мусити зоставатись із тим нічим аж до світання.

Я прислухався.

Чи то туман торгає мої двері? Чи то імла заповзає в замкову шпарину? Чи, може, отой незвичайний, спрямований в одне місце, дощ лопотить по килимку за порогом, лишаючи по собі жмутки водоростей?