Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

— Слухайте, — він увесь подався вперед, неначе Ернест Тізіґер у темних переходах «Лиховісного старого дому» чи грізний Доктор Преторіус у «Нареченій Франкенштайна». — А ви коли-небудь дивилися фільм із того боку екрана? Ні? То підніміться сьогодні ввечері на сцену і зайдіть за екран. Яке враження! Мовби опиняєшся у фантастичному кабінеті доктора Каліґарі. Повік мені дякуватимете.

Я потиснув йому руку й аж прикипів до неї очима.

— Боже мій! — вигукнув зачудовано. — Та вона ж точнісінько як ота лапа, що простяглась із темряви з-за книжкових полиць у «Коті й канарці» і потягла геть адвоката, перш ніж він устиг прочитати духівницю!

Шейпшейд поглянув на свою руку, що лежала в моїй, і знов аж засяяв.

— А ви таки меткий хлопчина!

— Прагну цього, містере Шейпшейд, — сказав я. — Чимдуж прагну.

У темній залі я майже наосліп добувся проходом до просценіуму, а там намацав мідний поручень і, мало не загримівши зі східців, піднявся на завжди оповиту нічним мороком сцену, тоді бочком прослизнув за екран і звів очі на величезні привиди на полотні.

Атож, то були справжні привиди — височенні, бліді, з чорними западинами очей, примарні тіні минулого, що вигиналися перед моїм навскісним зором, мов підталі карамельні палички, жестикулювали й безгучно ворушили тубами серед тиші, ніби дожидаючи, поки заграє орган, який ще мовчав.

Швидко змінюючи один одного, на екрані мелькали уривки з різних стрічок: ось Дуглас Фербенкс із викривленим обличчям, ось Ліліан Ґіш, чия постать спливала, наче розтоплений віск, униз по полотну, а ось Товстун Арбекл, дуже схудлий, як дивитися під таким гострим кутом, з дивно видовженою головою, що билась об горішній край екрана й зникала у темряві, — і я стояв, відчуваючи, як набігають десь під дошками підлоги й помосту припливні води, як уся будівля кінотеатру, мов приречений корабель на мертвій хвилі, хитається, порипує і тремтить, як крізь шпари підлоги просочується солоний дух моря, а на екрані тим часом мигтіли все нові й нові картини, білі, як вершки, чорні, як чорнило, і, здавалося, зала то здіймалась, наче ковальський міх, то із зітханням осідала, й разом із нею осідав і я.

І в цю мить гримнув орган.

Таке саме було кілька годин тому, коли невидимий величезний пароплав увігнався в поміст.

Увесь кінотеатр похилився, подавсь угору, а тоді шугнув униз, наче візок на «Крутих гірках».

Орган гримів і ревів, вивергаючи Бахову прелюдію до-діез-мінор, так що обсипався порох зі старовинних люстр, журливо, мов погребальні шати, тріпотіли завіси на дверях, а сам я, стоячи за екраном, рвучко сягнув рукою, аби за щось ухопитися, хоча й страшенно потерпав, як би те щось не вхопилося за мене.

А на екрані наді мною бліді примари чогось домагалися, палко промовляли щось німотними устами, і привид сягнисто простував униз сходами Паризької опери у своїй білій масці у вигляді черепа та капелюсі з пір’ям — чи не так само, як хвилину тому й містер Шейпшейд простував темним проходом, щоб із брязкотом відслонити завіску на мідних кільцях, яка закривала орган, сісти перед ним, наче сама Доля й Провидіння, розчепірити пальці на клавішах і, заплющивши очі й розтуливши рота, дати волю Бахові.

Боячись озирнутися назад, я дивився повз велетенські примари на невидиму публіку, що, прикипівши до місць, здригаючись від звуків музики, заворожена жаскими образами, здіймалась і опускалась на хвилях вечірнього припливу, що набігали на берег під підлогою кінотеатру.

Чи був серед тих блідих облич, що заворожено дивилися на мерехтливі картини минулого, і він? Той розкаяний лиходій із трамвая, любитель нічних ходінь понад каналом, непроханий досвітній гість, що приносить із собою дощ, — чи не оце його обличчя або, може, онде там? Безбарвні місячні кола тремтіли й розпливались у темряві, купка в перших рядах, решта посередині зали, разом чоловік п’ятдесят чи шістдесят, і кожному з них загрожувала страшна небезпека так само прогулятись у тумані, зіткнутися з якимсь кошмаром і безгучно піти на дно під цмокання припливної хвилі, що повертається по нову поживу.

І я міркував собі: котрий же з цих нічних подорожніх він, і що я маю гукнути, аби змусити його побігти до виходу й самому кинутись за ним навздогін?

З екрана скалився величезний череп, закохані тікали на дах опери, привид переслідував їх, розкинувши поли свого червоного плаща, підслуховував їхні боязкі любовні освідчення й злісно посміхався, орган тривожно волав, зала здригалась і хиталася від важких хвиль, що немовби наперед справляли морський похорон на той випадок, якщо підлога розверзнеться і всі ми гримнемо вниз.