Рэй Брэдбери - Трилогія смерті

Я стояв посеред вулиці, дивлячись на апарат і боячись піти й доторкнутися до нього, боячись того холодного подиху в слухавці.

Але що довше я стояв там, наражаючи себе на небезпеку бути збитим якоюсь машиною, то пронизливіше дзвонив телефон, і це дедалі дужче скидалося на дзвінок із похоронної служби із сумною звісткою. Зрештою я підійшов і зняв слухавку.

— Вона ще жива, — почув я голос.

— Пег?! — крикнув я.

— Заспокойтеся, — сказав Елмо Крамлі.

Я прихилився до стінки кабіни, насилу зводячи дух і відчуваючи полегкість і гнів водночас.

— Це ви телефонували хвилину тому? — задихано спитав я. — Звідки ви знаєте номер?

— Та всі у вашому богоспасенному містечку щоразу чують, як видзвонює телефон у тій будці, й бачать, як ви мчите до нього.

— Хто живий?

— Жінка з канарками. Я вночі перевіряв…

— Так то ж було вночі.

— Та я не того телефоную, чорт забирай. Сьогодні надвечір з’явитесь до мене додому. Можливо, доведеться злупити з вас шкуру.

— За що?

— Що ви робили біля мого будинку о третій годині ночі?

— Я?!

— Раджу вам подбати про добре алібі, їй-богу. Не люблю, коли за мною ходять назирці. Я буду вдома близько п’ятої. Якщо висповідаєтеся щиро, то, може, почастую пивом. Якщо почнете крутити, дістанете коліном під зад.

— Крамлі! — заволав я.

— Щоб були неодмінно, — і він поклав слухавку.

Я поплентав назад до своїх дверей.

Раптом телефон задзвонив знову.

Пег!

Чи той мовчун із крижаним подихом?

Чи, може, знову Крамлі зі своїми ницими штуками?..

Я вскочив у дім, грюкнув за собою дверима, а тоді, насилу тамуючи нетерпіння, заклав в «Ундервуд» чистий аркуш паперу для Елмо Крамлі й примусив детектива говорити про мене тільки втішні речі.

Десять тисяч тонн імли впало на Венецію; вона затягла мої вікна й заповзла у шпари під дверима.

Щоразу, як у душу мені закрадався вогкий, моторошний листопад, я знав: давно пора зробити дві речі — поїхати геть від моря й підстригтися.

У підстриганні волосся є щось таке, що вгамовує кров, заспокоює серце й дає полегкість нервам.

До того ж десь у закутку моєї свідомості звучав голос старого, що, шкандибаючи з моргу, побивався: «Боже мій, хто ж це так жахливо його підстриг?».

Те чорне діло зробив, звісно ж, Кел. Отож я мав не одну причину навідатись до Кела, найгіршого перукаря у Венеції, а то й у цілому світі, зате дешевого, що чекав тебе за запоною туману з тупими ножицями й грізно вимахував своєю електричною машинкою «Джміль», наганяючи жах на бідних письменників та простодушних клієнтів, що випадково забрідали до нього.

Кел, подумав я, вистриже просвіт у темряві.

Спереду коротше. Щоб не заважало бачити.

Коротше з боків. Щоб не заважало чути.

Коротше ззаду. Щоб я міг відчувати небезпеку за спиною.

Коротше!

Але того дня я не потрапив до Кела.

Коли я вийшов з дому в туманну млу, по Віндворд-авеню рухалась процесія величезних темних слонів. Іншими словами — валка потужних чорних ваговозів із величезними підйомними кранами й гігантськими екскаваторами позаду. Вони оглушливо гуркотіли, посуваючись до прогулянкового помосту, щоб зруйнувати його чи принаймні почати руйнувати. Чутки про це ходили вже кілька місяців. А сьогодні воно мало статися. Чи найпізніше завтра вранці.

До зустрічі з Крамлі у мене залишалося ще понад півдня.

А відвідини Кела були далеко не найбільшою втіхою у світі.

Слони гуркотіли й ревли моторами, стрясали бруківку, наближаючись до своєї мети: пожерти павільйон сміху та баских коней на каруселі.

Цілком поділяючи почуття одного давнього російського письменника, що страшенно любив збавляти зиму з її завірюхами у постійному русі, я просто не міг не податися за ними.

На той час, як я дістався до помосту, половина машин уже з’їхала вниз на піщаний пляж, аби приймати у свої кузови брухт, що його скидатимуть через парапет. Решта гуркотіла далі, посуваючись до китайського ресторанчика й здіймаючи порохню на підтрухлявілих мостинах.

Я й собі потягся туди, чхаючи й сякаючись у паперові носовички. З моєю застудою лежати б удома в теплі, але сама згадка про те, які туманні, млисті й мрячні думи обсядуть мене в ліжку, гнала мене вперед.

Десь на середині помосту я спинився, вражений власною сліпотою, дивуючись, скільки там людей, яких я не раз бачив, але зовсім не знав. Половина павільйонів була забита свіжими сосновими дошками. Декотрі ще стояли відчинені, немов чекаючи, поки зірветься вітер і почне метати обручі й збивати молочні пляшки. З кількох яток повиходили молоді люди, що здавалися старими, й старі, що здавалися ще старішими, і стояли, проводжаючи очима ті машини, які з гуркотом простували у кінець помосту трощити й зносити шістдесят років минулого.