— Я маю підстави заарештувати вас як зломщика, що забрався у чуже житло.
— Ви цього не зробите, — нервово промовив я. — І ці двері, й узагалі всі двері в будинку вже багато років не замикаються. Увійти може хто завгодно. От хтось і ввійшов.
Крамлі озирнувся на німотну кімнату.
— Звідки мені знати, чи це не ви власним нігтем надряпали на стіні оті написи, щоб я вжахнувся й повірив у вашу божевільну ідею?
— Літери на стіні кривулясті й непевні. Видно, що то стареча рука.
— Ви могли б і про це подумати й підробити старечі карлючки.
— Міг би, але ж не зробив. Господи, ну чого ще треба, аби вас переконати?
— Чогось більшого, ніж мурашки по шкірі, ось що я вам скажу.
— Тоді, — мовив я, знову застромивши руки в кишені й досі стискаючи у кулаці жмуток водоростей, — решта нагорі. Підніміться. Погляньте. А тоді спустіться й скажіть мені, що ви там побачили.
Крамлі схилив голову набік і кинув на мене отой свій мавпячий погляд. Потім зітхнув і поплентав нагору, мов старий роз’їзний торговець, що несе у кожній руці по важенному ковадлу.
Піднявшись сходами, він на довгу хвилю прикипів до місця, неначе лорд Карнавон [12] Англійський єгиптолог, що 1922 р. відкрив гробницю фараона Тутанхамона.
перед гробницею Тутанхамона. Нарешті зник за дверима. А мені вчувся примарний шурхіт і щебет давно померлих птахів. Мені вчувся шепіт мумії, що зринала з річкового намулу. Але то озвалася в мені моя муза, жадібна до гострих вражень.
А насправді я чув, як Крамлі ступає в кімнаті старої, хоч грубий шар пороху на підлозі глушив його ходу. Чув, як задеренчала пташина клітка, коли він доторкнувся до неї. Потім почув, як він нахилив голову, дослухаючись до подиху часу, що линув із пересохлих і болісних уст.
І останнє, що я почув, було ім’я зі стіни, вимовлене пошепки раз, і другий, і третій, так ніби жінка з канарками читала одне по одному єгипетські письмена.
Коли Крамлі спустився вниз, він уже ніс ті ковадла в душі, й обличчя його було стомлене.
— Я виходжу з цього діла, — мовив він.
Я мовчки чекав.
— «Хірохіто сходить на трон», — проказав він давній газетний заголовок, щойно побачений на дні пташиної клітки.
— І Аддис-Абеба? — спитав я.
— Невже це справді було аж так давно?
— Тепер ви бачили все, — сказав я. — То якого дійшли висновку?
— А якого висновку я мав дійти?
— Хіба ви не прочитали цього на її обличчі? Не добачили?
— Чого?
— Того, що тепер її черга.
— Що?
— Це ж очевидно, написано в її очах. Вона знає про чоловіка, що стоїть у коридорі. Той піднімався і до її дверей, але не ввійшов. Вона просто чекає і молиться, щоб це нарешті сталося. Мене всього аж мороз бере, ніяк не можу зігрітися.
— Те, що ви вгадали з отими трамвайними квитками і встановили особу померлого, ще не робить вас чемпіоном тижня зі спіритизму. Вас, кажете, мороз бере? Це мене мороз бере. Тільки на ваших прозираннях і моїх дрижаках не заїдеш і на смітник.
— Якщо ви не поставите тут варти, ця жінка за два дні буде мертва.
— Якщо ми ставитимемо варту до кожного, хто за два дні має померти, то в поліції нікого не залишиться. Чи ви хочете, щоб я пішов до свого начальника й дав йому настанови, як краще розпорядитись особовим складом? Та він спустить мене зі сходів і пожбурить навздогін мій поліційний жетон. Зрозумійте, вона ніхто. Мені соромно це казати. Але такий уже в нас закон. Якби вона була кимось, ми, може, й поставили б…
— Тоді я сам вартуватиму.
— Подумайте, що ви кажете. Вам треба буде й поїсти, й поспати. Ви не зможете стовбичити тут весь час, самі знаєте. І при першій же нагоді, коли ви побіжите купити булочку з сосискою, той хтось, чи щось, чи що воно там є, якщо воно й справді існує, гайне нагору, лоскотне її, і вона пуститься духу. Та й, власне, ніколи тут нікого не було. Просто вітер ганяв уночі коридором якийсь жмуток старого паперу. Ото його й чув старий бідолаха. А тепер чує місіс Канарка.
Крамлі подивився на довгі темні сходи, що вели до оселі, де не було вже ні пташиного співу, ні весни у Скелястих горах, ні недолугого органіста, що якогось давно забутого року грав для своїх маленьких жовтих друзів.
— Дайте мені час подумати, — сказав він.
— І стати співучасником убивства?
— Знову ви своєї! — Крамлі шарпнув надвірні двері, і вони зарипіли на іржавих завісах. — Що за чортівня! То ви мені майже подобаєтесь, то доводите мене мало не до сказу!
— Це справді так? — запитав я.
Та він уже пішов.
Читать дальше